Меч приречення - Анджей Сапковський
Попри швидкий перехід, вони мусили зупинитися на ніч. Бренн безпомильно вибрала місце, — на пагорбі, куди різниця температур несла подув теплого повітря. Вони спали на сухій папороті, близько одне до одного, за звичаєм дріад. Серед ночі Бренн обняла його, притулилася. І більше нічого. Він обійняв її. І більше нічого. Вона була дріадою. Йшлося лише про тепло.
На світанку, ще майже в темряві, вони рушили у дальшу дорогу.
II
Переходили пасмо не дуже лісистих узгір’їв, кружляючи по імлистих долинках, йшли через розлогі трав’янисті поляни, через буреломи.
Бренн уже вкотре зупинилася, роззирнулася. Видавалося, що загубила дорогу, але Геральт знав, що це неможливо. А все-таки, користаючи із зупинки, присів на зваленому стовбурі.
І тоді почув крик. Тонкий. Високий. Розпачливий.
Бренн миттю приклякнула, витягаючи із сагайдака дві стріли зарáз. Одну вхопила в зуби, другу закріпила на тятиві, нап’яла лук, цілячись наосліп, через кущі, на голос.
— Не стріляй! — крикнув він.
Перескочив через стовбур, продерся крізь чагарник.
На невеликій галяві біля підніжжя кам’янистих урвища стояла маленька істотка в сірому каптанику, притиснута плечима до стовбура засохлого граба. Перед нею, за якісь п’ять кроків, щось повільно рухалося, розгортаючи траву. Те щось мало близько двох сажнів довжини й було темно-коричневим. Першої миті Геральт подумав, що то змія. Але помітив жовті, рухливі, гачкоподібні членисті кінцівки, пласкі сегменти довгого тулуба й зорієнтувався, — не змія. Значно гірше.
Істотка, притулена до стовбура, тихенько писнула. Гігантська багатоніжка-вій підняла над травами довгі, тремтячі сяжки, ловила ними запах і тепло.
— Ані руш! — закричав відьми́н і тупнув, щоби привернути увагу сколопендроморфа. Але багатоніжка не відреагувала, її сяжки вже вловили запах ближчої жертви. Потвора ворухнула кінцівками, згорнулася хвилькою і рушила вперед. Її яскраво-жовті лапи мигтіли серед трав, рівно, наче весла галери.
— Yghern! — крикнула Бренн.
Геральт у два скоки вистрибнув на поляну, на бігу вишарпуючи меч із піхов на спині, з розбігу, стегном ударив закам’янілу під деревом істотку, відкидаючи її вбік, у ожинові кущі. Сколопендроморф зашелестів у траві, задріботів кінцівками і кинувся на нього, здіймаючи передні сегменти, клацаючи стікаючими отрутою клешнями. Геральт затанцював, переплигнув через плоску тушу і з півоберту рубонув мечем, цілячись у м’якше місце, між панцирними плитами тулубу. Однак потвора була надто швидкою, меч вдарив у хітинову шкарлупу, не протинаючи її, — товстий килим моху замортизував удар. Геральт відскочив, але не досить спритно. Сколопендроморф зі страшною силою обгорнув задню частину туші довкола його ніг. Відьми́н упав, перекотився і спробував вирватися.
Безрезультатно.
Вій вигнувся та обернувся, щоб дістати його клешнями, при цьому різко дряпнув пазурами об дерево, просунувся по ньому. В цю мить над головою Геральта засичала стріла, з тріском пробиваючи панцир, пришивши створіння до стовбура. Вій згорнувся, зламав стрілу та вивільнився, але два наступні постріли негайно ж влучили в нього. Відьми́н ударом ноги відкинув від себе тріпотливе черево, відкотився вбік.
Бренн, стоячи на колінах, неймовірно швидко строчила з лука, вганяючи у сколопендроморфа стрілу за стрілою. Вій ламав древка та звільнявся, але чергова стріла знову пришивала його до стовбура. Пласка, блискуча, темноруда довбешка потвори роззявляла пащу і клацала клешнями біля місць, куди влучали стріли, бездумно намагаючись досягти ворога, який задавав удари.
Геральт прискочив збоку і з широкого замаху рубонув мечем, одним ударом закінчивши бій. Дерево замінило катівську плаху.
Бренн поволі наблизилася, з нап’ятим луком, копнула тулуб, що звивався серед трав, перебираючи кінцівками, плюнула на нього.
— Спасибі, — промовив відьми́н, ударами каблука розчавлюючи відтяту голову вія.
— Ге?
— Ти врятувала мені життя.
Дріада глянула на нього. В цьому погляді не було ні розуміння, ні емоцій.
— Йгерн, — сказала, — штовхнувши ногою тушу, яка все ще звивалася. — Поломал мені жала.
— Ти врятувала життя мені й тій маленькій дріаді, — повторив Геральт. — Дідько, де вона?
Бренн спритно відгорнула кущі ожини, потяглася рукою крізь колючі гілки.
— Так я й думала, — сказала, витягаючи з кущів істотку в сірому каптанику. — Глядзі сам, Гвинблейд.
Не була то дріада. Ні ельф, ні сильфіда, ні пак, ні половинчик. Була то звичайнісінька людська дівчинка. Посеред Брокілону, найнезвичайнішого місця для звичайнісіньких людських дівчаток.
Мала ясне, мишачо-попелясте волосся і великі, їдко-зелені очі. Десь я вже її бачив, подумав. Десь я вже її бачив. Її чи когось на неї схожого.
— Не бійся, — сказав невпевнено.
— Я не боюся, — невиразно відбуркнула. Схоже, мала нежить.
— Бяжим звідси, — раптом озвалася Бренн, оглядаючись довкола. — Дзє адін йгерн, там і другий. А у мяне вже мало жал.
Дівчинка глянула на неї, розкрила рота, верхом долоні обтерла личко, розмазуючи куряву.
— Хто ти така, чорт забирай? — повторив Геральт, схилившись. — Що ти робиш у… В цьому лісі? Як ти тут опинилася?
Дівчинка опустила голову і сьорбнула закладеним носом.
— Чи ти оглухла? Я питаю, хто ти? Як ти називаєшся?
— Цирі, — знову шморгнула носом.
Геральт відвернувся. Бренн, оглядаючи лук, глипала на нього оком.
— Слухай, Бренн…
— Што?
— Чи можливо… Чи можливо, щоб вона… втекла від вас із Дуен Канель?
— Ге?
— Не прикидайся дурнуватою, — роздратувався він. — Я знаю, що ви крадете дівчаток. А ти сама що, з неба впала до Брокілону? Я питаю, чи можливо…
— Нє, — відрізала дріада. — Я ніколи яє у вочи не бачила.
Геральт придивився до дівчинки. Її попелясто-сіре волосся було розкуйовдженим, повним листя та хвої, але пахло чистотою, не димом, не стайнею, не лоєм. Руки, хоч неймовірно брудні, були маленькими та ніжними, без мозолів чи шрамів. Хлоп’ячий одяг, каптаник з червоною відлогою[65], який вона мала на собі, не вказував ні на що, але високі черевички зроблені були з м’якої дорогої телячої шкіри. Ні, це, безперечно, не селянське дитя. Фрешенет, раптом подумав відьми́н. Це її шукав Фрешенет. Це за нею він пішов до Брокілону.
— Ти звідки тут узялася, шмаркачко?
— Ти як до мене звертаєшся! — дівча гордо задерло голову і тупнуло ніжкою М’який мох звів нанівець ефект цього тупання.
— Га, — сказав відьми́н та усміхнувся. — І справді, — принцеса. Принаймні у мові, бо вигляд маєш жалюгідний. Ти з Вердену, правда? Знаєш, що тебе шукають? Не лякайся, я відвезу тебе додому.
