Чорнильна кров - Корнелія Функе
Елінор глибоко зітхнула і намагалася не звертати уваги на тремтіння у колінах.
— Ні. Ні, цього ми не хочемо, — сказала вона, повернулася і пішла на кухню.
Не такий
І вона поклала йому до вуст лікувальну траву — він одразу заснув.
Вона обережно вкрила його. Він проспав увесь день…
Дітер Кюн. Парцифаль Вольфрама фон Ешенбаха
Коли вони прийшли, печера була відлюдною, лише Реза й Мо, дві жінки й четверо чоловіків. Двоє з чоловіків сиділи разом із Хмарохідцем біля вогню: вогнедув Ворон і Двопалий. Його обличчя при денному світлі не виглядало привітнішим, та й решта так неприязно дивилася, що Реза мимоволі підсунулася ближче до Мо.
Лише Ворон здавався збентеженим.
Мо спав, неспокійним лихоманковим сном, і спав він так уже понад добу, на що Кропива стурбовано хитала головою. Всі шестеро зупинилися лише за кілька кроків від нього. Вони заступали Резі світло ззовні. Одна жінка стала поперед інших. Вона не була дуже стара, але її пальці були карлючкуваті, як кігті у птаха.
— Він мусить піти! — сказала вона. — Ще сьогодні. Він — не один із нас, так само, як і ти.
— Що ти маєш на увазі? — Резин голос тремтів, хоч вона намагалася бути спокійною. — Він не може піти. Він ще надто слабкий.
Якби хоч Кропива була тут! Але вона пішла, пробурмотіла щось про хворих дітей і якусь траву, коріння якої, можливо, зіб'є жар. Кропиви усі шестеро побоялися б, відчули б страх, повагу, тривогу, а от вона сама була для шпільманів просто чужа, охоплена розпачем нетутешня, зі смертельно хворим чоловіком — навіть якщо ніхто і гадки не мав, наскільки чужі вони були у цьому світі.
— Діти… ти мусиш нас зрозуміти! — Інша жінка була ще молода і вагітна. Немов захищаючись, вона поклала руку на живіт. — Такі, як він, наражають на небезпеку наших дітей, і Марта має рацію: ви геть не належите до нас. Це єдине місце, на якому нам дають зупинитися. Ніхто не проганяє нас звідси, але якщо вони почують, що Сойка тут, це минеться. Вони скажуть, що ми його переховуємо.
— Але він не Сойка! Я ж вам казала. І хто такі «вони»?
Мо прошепотів щось у лихоманці, його рука вчепилася у Резину. Вона заспокійливо провела йому по чолу, влила до вуст ковток Кропивиного відвару. Її відвідувачі мовчки спостерігали за нею.
— Ніби ти не знаєш! — сказав високий худорлявий чоловік, якого душив сухий кашель. — Змієголов шукає його. Він пошле сюди панцерних. Він нас усіх повісить за те, що переховуємо його тут.
— Я ще раз вам кажу! — Реза схопила руку Мо, тримала її дуже міцно. — Він не розбійник чи ще хтось там з ваших оповідок! Ми тут лише кілька днів! Мій чоловік переплітає книжки, це його ремесло, єдине!
Як вони подивилися на неї!
— Давно не чув гіршої брехні! — Двопалий скривив рота. Він мав жахливий голос. Судячи з залатаного барвистого вбрання, він був одним із тих, хто розігрував комедії на ринках, голосно і грубо, аж поки глядачі, регочучи, не розганяли усю свою тугу з серця. — Що шукає палітурник посеред непрохідної хащі неподалік від старої Каприкорнової фортеці? Ніхто добровільно не йде туди, через білих жінок чи всіляку іншу нечисть, яка вештається посеред руїн. А Мортола, чого їй возитися з якимось там палітурником? Навіщо їй було стріляти в нього якоюсь там відьмівською зброєю, про яку ще ніхто ніколи не чув?
Інші схвально кивнули — і зробили ще один крок до Мо. Що їй було робити? Що вона могла сказати? Яка користь від голосу, якщо ніхто не слухав?
«Нічого страшного, що ти не можеш говорити, — часто казав їй Вогнерукий. — Люди все одно не вміють слухати».
Може, вона й покликала б когось на допомогу, та хто ж прийде? Хмароходець із Кропивою пішли, з самого ранку, листя ще багряніло на схід сонця, а жінки, які приносили Резі поїсти й інколи підміняли її, перебуваючи з Мо, щоб вона кілька годин могла поспати, на ближній річці разом із дітьми прали білизну. Перед печерою було лише кілька старих чоловіків, які прийшли сюди, бо набридли людям і чекали на смерть. Вони навряд чи їй допоможуть.
— Ми не викажемо його Змієголову! Ми лише повернемо його назад, туди, де Кропива вас знайшла. До клятої фортеці. — Це був знову той, з кашлем.
Ворон сидів на його плечі. Реза знала таких воронів відтоді, як писала на базарах свідоцтва й листи-прохання — їхні власники вимуштровували їх красти монети, поки самі показували свої фокуси.
— У піснях Сойка захищає Строкатий люд, — продовжив господар ворона. — А ті, кого він ніби вбив, загрожували нашим жінкам і дітям. Ми цінуємо це, і всі вже співали пісень про нього, але не лізтимемо за нього в зашморг.
Вони це вже давно вирішили. Вони віднесуть Мо. Реза хотіла закричати на них, але просто не мала сили.
— Це його вб'є, якщо ви його віднесете назад! — Її голос був ледь голосніший за шепіт.
Їх це не обходило, Реза бачила це в їхніх очах.
«А як інакше? — думала вона. — А що б робила я, якби зовні були мої діти?» Вона пригадала візит Змієголова до Каприкорнової фортеці на страту якогось спільного ворога. Відтоді вона знала, як виглядає людина, яка отримує задоволення від того, що завдає іншим горя.
Жінка зі скарлюченими пальцями стала на коліна біля Мо й підняла йому рукав догори, перш ніж Реза могла запобігти цьому.
— Ось, бачите? — сказала вона тріумфуючи. — Він має рубець, точнісінько як у піснях: там, де пси Змієголова покусали його.
Реза з силою відштовхнула її, що та впала під ноги іншим.
— То не були пси Змієголова. Вони належали Басті!
Це ім'я змусило усіх здригнутися. Втім, вони не пішли. Ворон допоміг жінці підвестися, а Двопалий ближче підійшов до Мо.
— Нумо! — сказав він іншим. — Піднімаймо його. — Всі вони підійшли до нього. Лише вогнедув вагався.
— Прошу! Повірте ж мені! — Реза відштовхувала їхні руки. — Як ви можете думати, що я вас обманюю? Що б то була за дяка за вашу допомогу?
Жоден не звертав на неї уваги. Двопалий стягнув ковдру з Мо, яку їм дала Кропива. Вночі у
