Гра в чуже життя - Олена Гриб

Купчиха пов’язку з очей зняла давним-давно, тож трупові не зраділа. Довелось першому кавалеру хапати даму серця в оберемок і тікати. Кам’яний скит без вікон здався не-людю надійним прихистком.

Я вийшов на сире ранкове повітря і упокоїв чоловіка, що жадав спілкування з дружиною. Для мене це проблемою не було.

А незабаром загадка повсталого мерця вирішилася. Прибіг до мене молодший жрець і похвалився, мовляв, ви, наставнику, пообіцяли бідній жінці повернути годувальника, але забули, а я, щоб не турбувати вас під час… е-е-е, медитації, взяв підручник і сам, крок за кроком, провів обряд. Ех, як же той хлопчина тікав від розлюченого гостя! А купчиха вилікувалася від вічного кохання, вийшла знову заміж, наплодила десять дітей і, коли овдовіла вдруге, прийшла до нас і попросила провести такий обряд, щоб цього чоловіка ніхто і ніколи підняти не зміг.

Історія настоятеля сподобалася Лін уже тим, що надміру трупів у ній не було. І ту жінку вона розуміла…

– Скажіть, пане, а можна повернути душу, якщо тіла немає? – запитала, згадуючи попелище.

– Як нема? – здивувався старий.

– Ну, з’їли його… Або згоріло.

– Можна знайти інше. Наприклад, недруга, якого не шкода. Або свіжий труп. Тільки це ненадовго – померлий хоче повернутися і забрати з собою якомога більше супутників. Знаєте, була ще одна історія… Прийшла жінка з чоловіком помолитися за її батька, і чоловік під час обряду помер від серцевого нападу. Щоб допомогти бідоласі, яка втратила всіх рідних, жерці швиденько возз’єднали його тіло з душею. І що? Ледь оговтавшись, він звинуватив у своїй смерті дружину, яка потягла його в таку далечінь, а потім, через брак інших інструментів, зубами перегриз їй горло і оголосив, що готовий понести яке завгодно покарання, оскільки межі він більше не боїться. Ех, люди-люди… А не-люди завжди відмовляються повертатися.

– Завжди? – вражено перепитала Лін. – Чому?

– Вони знають ціну життя, – сумно усміхнувся настоятель. – Наражати на небезпеку коханих або родичів заради короткочасного задоволення знову побачити цей світ… Ні, справжні не-люди на таке не підуть.

– Справжні? А які ще є?

– Жителі Пустки[13]. Їхні душі порожні, як їхня земля. Це лише приказка, але вона не бреше.

– Ви багатьох повернули?

– Дуже багатьох. І, принцесо, я шкодую про це… Пізно вже, ходімо назад.

Ось і все. Екскурсія закінчилась, а питання залишилися. Та й про храм нічого нового вони не дізналися. Перед тим, як попрощатися, Лін запитала:

– Пане, чому ми не бачили Реха? Мені здавалося, він зацікавиться таким голодним до чудес натовпом.

Дідок здивовано звів брови:

– Як це не бачили? А чиї ж байки ви слухали? – Він помилувався трьома здивованими фізіономіями. – Не треба засмучуватися, про це мало хто знає.

– І ми нікому не скажемо, – розгублено пообіцяв Марк.

– Ой, та кажіть, кому хочете, – благодушно дозволив бог. – Ніхто ж не повірить, а довірливим завжди можна затерти пам’ять.

– Не треба нічого затирати, – попросила Лін, не бажаючи залишитися без свого клаптика спогадів.

– А який сенс? – філософськи похитав головою Рех. – З вами, принцесо, це не спрацює, з Первісним – теж, а що знають двоє… Ага, мало не забув. Ваш наречений просив мене не відкривати його таємницю, і я йому допоміг. Він зовсім не поганий, повірте, але даремно ви погодилися вийти за нього заміж.

– Мене ніхто й не питав, – прозвучало невпевнено.

Старий незрозуміло чому зрадів:

– Чудово! Отже, це не кохання! Нічого, ви ще знайдете своє місце в житті.

– Сподіваюся, воно буде не під розкішним надгробком… ще хоч років двадцять. А чому ви не називаєте мене чужою?

Рех уважно подивився на Лін і змовницьки підморгнув:

– Це вас так малеча з Храму Життя обізвала? Малолітня вона, щоб все знати, а вчитися не хоче. Ні, принцесо, ви тут – не чужа. До речі, як вам мій подарунок?

– Життя – найкращий подарунок, і я дуже вдячна за нього.

– Життя? – сторопів бог. – Я дав вам знання!

– Які?!

– Про вашу справжню зовнішність! Прошу вибачення, із золотом і оздобленням був перебір, але дівчата люблять коштовності, хіба ні? А на незрозуміле пророцтво не звертайте уваги – у мене завжди щось передбачається.

– Про… про… пророцтво?!

– О, ви й не помітили? Не забивайте голову, принцесо. Те, що поруч із вашим відображенням стояв Трон Влади, нічого не означає.

– Трон?! Який ще… Гаразд, нічого – ну то й нічого. А моя справжня зовнішність… Що це? Як… Як до неї повернутися? – всерйоз зацікавилась Лін.

– Треба захотіти змінитись.

– Ага, дякую, – усміхнулася дівчина, – потренуюсь на дозвіллі.

– Принцесо, візьміть ланікану. Вона допоможе сконцентруватися і все вийде саме собою. А тепер вибачте, молоді люди, я маю приділити увагу іншим гостям. Щасливо! І, прошу вас, не виходьте заміж.