Чаротворці - Террі Пратчетт

— Ну добре, — зрештою здався він. — Вниз. Але дуже, дуже обережно. Вниз.

— Вівці, — пробелькотів Війна. — Це були вівці, — його голова, закута в шолом, дзвінко вдарилася об стійку. Він знову її підняв. — Вівці.

— Ні-ні-ні, — заперечив Голод, невпевнено підіймаючи худий палець.— Якісь інші хать... хуть... ручні тварини. Як свиня. Корова. Кошеня. Щось таке. Але не вівці.

Бджоли, — запропонував Чума і м'яко з'їхав зі свого крісла.

— Добре, — сказав Війна, не звертаючи на нього уваги. — Гаразд. Тоді ще раз. З самого початку.

Він постукав по краю своєї склянки, задаючи ритм.

— Ми бідні... неопізнані хатні тваринки... ніхто нас не пасе... — дрижачим голосом почав він.

Бе-бе-бе, — пробурмотів Чума з підлоги.

Війна похитав головою.

— Знаєте, без Смерті не виходить, — визнав він. — Без нього ніяк. У нього так чудово вдавалися баси.

Бе-бе-бе, — повторив Чума.

— Стули пельку! — гаркнув Війна й невпевнено потягнувся за пляшкою.

Навколо чаротворської вежі вирував шторм — гарячий, неприємний вітер, в якому вчувався шепіт дивних голосів і який дер шкіру, наче гострий шліфувальний папір.

У центрі всього цього стояв Койн, піднявши костур над головою. Повітря сповнилося пилом, і чарівники побачили лінії магічної сили, які линули з нього.

Вони викривилися й сформували велетенську бульбашку, яка розширювалася доти, доки не стала більшою за місто. У ній з'явилися тіні. Мінливі й нечіткі, вони коливалися, немов страшні відображення в кривому дзеркалі, не матеріальніші за кільця диму чи фігури в небі, утворені хмарами, але страшенно знайомі.

На мить з'явилася ікласта пащека Оффлера. Тоді на секунду у вихорі бурі мелькнув Сліпий Іо — глава всіх богів — з очима, що вертілися за орбітою.

Койн щось беззвучно пробурмотів, і бульбашка почала стискатися. Вона роздувалася й здригалася, коли істоти всередині неї намагалися вибратися назовні — але зупинити процес зменшення вони не могли.

Ось вона набула розміру території Невидної академії.

Зменшилася до висоти вежі.

Стала вдвічі більшою за людину й сірою, як дим.

Нагадувала перламутрову перлину завбільшки з... ну добре, завбільшки з велику перлину.

Вітер вщух, його змінило тихе, важке затишшя. Саме повітря стогнало від навантаження. Більшість чарівників лежало навзнак на підлозі, утримувані звільненими силами, що згущували повітря й приглушували звуки, немовби увесь Всесвіт заповнився пір'ям, але кожен із них чув стукіт свого серця — достатньо сильний, щоб зруйнувати вежу.

— Подивіться на мене, — наказав Койн.

Чарівники підвели очі. Вони просто не могли не підкоритися.

Він тримав блискучу бульбашку в одній руці, а в другій — костур, з обох кінців якого сочився дим.

— Боги, — проголосив він, — ув'язнені в думці. Можливо, вони й раніше були не більш ніж сном.

Його голос став старшим, глибшим.

— Чарівники Невидної академії, — мовив він, — хіба я не наділив вас абсолютною владою?

Позаду них над краєм вежі повільно припіднявся килим, на якому Ринсвінд з останніх сил намагався втримати рівновагу. Його очі розширилися від жаху — почуття, природного для будь-якої людини, що стоїть на кількох ниточках і десятках сотень футів пустоти.

Килим завис, і Ринсвінд, похитуючись, ступив на вежу. Згадавши про шкарпетку, заряджену цеглиною, він закрутив нею над головою, описуючи широкі, небезпечні кола.

Койн помітив його відображення у вражених поглядах чарівників навколо нього. Обережно обернувшись, він побачив, як Ринсвінд, спотикаючись, наближається до нього.

— Ти хто? — запитав Койн.

— Я прийшов, — нерозбірливо проговорив Ринсвінд, — кинути виклик чаротворцю. Хто з вас чаротворець?

Він оглянув розпростертих чарівників, зважуючи на руці цеглину.

Гакардлі ризикнув підняти погляд й шалено заворушив бровами, роблячи натяки Ринсвінду, який навіть у найкращі часи не відрізнявся майстерністю в інтерпретації невербальних сигналів. А це були далеко не найкращі часи.

— Зі шкарпеткою? — здивувався Койн. — Чим тобі допоможе шкарпетка?

Рука з костуром дещо припіднялася. Койн поглянув на неї з легким здивуванням.

— Ні, зупинися, — наказав він. — Я хочу поговорити з цим чоловіком.

Він витріщився на Ринсвінда, який похитувався взад-вперед від наслідків недосипу, жаху й передозування адреналіну.

— Вона чарівна? — з цікавістю запитав хлопець. — Напевно, це шкарпетка архіректора? Шкарпетка сили?

Ринсвінд зосередився.

— Не думаю, — відказав він. — Гадаю, що купив її в якійсь крамниці. Гм. У мене десь є ще одна.

— Але в ній лежить щось важке?

— Гм. Так, — відповів Ринсвінд і додав: — Це половина цеглини.

— І вона наділена великою силою?

— Ну. Нею можна призупиняти речі. Знайдеш іншу половину — матимеш цеглину.

Ринсвінд говорив повільно, осмислюючи весь жах ситуації й спостерігаючи за костуром, що зловісно повертався в руці хлопчика.

— Отже, це найзвичайшсінька цеглина всередині шкарпетки. І разом вони становлять зброю.

— Гм. Так.

— І як вона працює?

— Гм. Треба розкрутити, а потім щось вдарити. Часом влучаєш у свою руку. Але лише часом.

— І що, тоді вона може зруйнувати ціле місто? — запитав Койн.

Ринсвінд подивився на золотаві очі хлопця й перевів погляд на шкарпетку. Він знімав і одягав її кілька разів на рік ось уже багато років. На ній були заштопані місця, які він пізнав і полю... ну добре, пізнав. Деякі з них встигли завести цілі сім'ї дрібніших латок. Цю шкарпетку можна було описати по-різному, але аж ніяк не як «містогубицю».

— Не зовсім, — зрештою сказав Ринсвінд. — Вона типу людей вбиває, а міста залишає.

Його мозок працював на швидкості континентального дрейфу.

Якась його частина повідомляла, що Ринсвінд стикнувся обличчям до обличчя з чаротворцем, але вона вступала в прямий конфлікт із іншими його частинами. Чарівник чув достатньо про могутність чаротворця, костур чаротворця, жорстокість чаротворця і таке інше. От тільки ніхто не згадував про вік чаротворця.

Він подивився на костур.

— А що робить ця штука? — запитав він.

«Ти маєш його вбити», — раптово наказав костур.

Чарівники, які вже почали обережно підійматися, знову кинулися навзнак.

У капелюха був досить неприємний голос, але костур говорив металево й чітко. Він не звучав, неначе дружня порада, а радше просто констатував, яким має бути майбутнє. Не підкоритися йому було майже неможливо.

Койн припідняв руку і... завагався.

— Для чого?

«Ти повинен мені підкорятися».

— Ти не повинен, — швидко