Чаротворці - Террі Пратчетт

Тому Найджел зупинив свій вибір на іншій коняці. Вона була дещо худою, але покірною, і йому вистачило двох спроб, щоб її осідлати.

Вони вирушили в дорогу.

Цокіт кінських копит майже не проникав у пітьму шинку. Власник шинку пересувався, немов уві сні. Він знав, що в нього є відвідувачі, він навіть розмовляв із ними й бачив, що вони сидять за столом біля каміна. Але якщо його запитати, з ким він говорив і що він бачив, шинкар би розгубився.

А це тому, що людському мозку чудово вдається відгороджуватися від речей, які йому б не хотілося знати. Саме зараз цієї загорожі вистачило б, щоб захистити банківський сейф.

А напої! Про більшість із них він ніколи не чув, але дивні пляшки все продовжували з'являтися над бочками з пивом.

Проблема полягала в тому, що коли він намагався про це задуматися, його думки просто вислизали...

Постаті за столом відірвалися від своїх карт.

Одна з них підняла долоню. Вона стирчала з руки, і в неї було п'ять пальців, тож мозок шинкаря сказав: «Це повинна бути долоня».

Але від голосів відвідувачів мозок шинкаря відгородитися вже не міг. Один із них звучав, ніби хтось бив по каменю рулоном листового свинцю.

— БАРМЕНЕ.

Шинкар ледь чутно застогнав. Термічні списи жаху повільно, але неухильно пропалювали собі дорогу крізь сталеві двері до його мозку.

— ХВИЛИНОЧКУ. ЦЕ... ПОВТОРИ ЩЕ РАЗ, ЯК ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ?

— «Кривава Мері».

Звичайнісіньке замовлення напоїв таким голосом нагадувало оголошення про початок бойових дій.

— А, ТОЧНО, І...

У мене було півсклянки еґґ-ноґу, — додав Чума.

— І ЕҐҐ-НОҐ.

З вишенькою.

— ЧУДОВИЙ НА СМАК, — збрехав гробовий голос. — ЩЕ ПІВСКЛЯНКИ ПОРТВЕЙНУ ДЛЯ МЕНЕ І, — мовець глянув через стіл на четвертого учасника квартету й зітхнув: — ЩЕ ОДНУ МИСКУ АРАХІСУ.

За якихось триста ярдів звідси новоспечені конокради намагалися призвичаїтися до нового досвіду.

— Добре їдемо, — зробив висновок Найджел. — Навіть не трясе.

— І чудовий... чудовий краєвид, — додав Креозот, і його слова відразу ж віднесло повітряним потоком.

— Але цікаво, — продовжив Найджел, — ми правильно вчинили?

— Зате ми рухаємося, — відрубала Коніна. — Хіба цього не досить?

— Річ у тім, що... якщо дивитися на купчасті хмари згори, то...

— Замовкни.

— Пробач.

— Тим більше, вони шаруваті. Ну максимум — шарувато-купчасті.

— Ага, — з нещасним виглядом погодився Найджел.

— А є якась різниця? — озвався Креозот, який міцно обхопив шию свого коня й не наважувався розплющити очі.

— Близько тисячі футів.

— О-о.

— Ну, може, сімсот п'ятдесят, — погодилася Коніна.

— А-а.

Чаротворська вежа дрижала. У її склепінчасті кімнати й блискучі коридори просочувався кольоровий димок. У великій залі на верхівці вежі, де повітря було густим, маслянистим і смерділо, наче горіла бляшанка, багато чарівників лежало навзнак, втративши свідомість від одних лише розумових зусиль, пов'язаних із війною. Однак і вцілілих було достатньо. Вони сиділи в широкому колі, сконцентрувавшись на магічній битві.

Повітря ледь помітно замерехтіло — це з костура в руках Койна вирвався вихор сирої магії, спрямований в центр октограми.

Раз у раз з'являлися дивовижні обриси. Сама тканина реальності пропускалася крізь м'ясорубку.

Кардінґ здригнувся й обернувся — щоб часом не побачити чогось такого, що він просто не зможе проігнорувати.

Перед вцілілими старшими чарівниками зависла копія Диску в повітрі. Поглянувши на нього знову, Кардінґ побачив, як крихітний червоний вогник над Квірмом спалахнув й одразу згас.

У повітрі пролунав скрип.

— Ось і Квірму кінець, — пробурмотів Кардінґ.

— Лишилося лише Аль Халі, — докинув інший чарівник.

— Його охороняє якась мудра сила.

Кардінґ похмуро кивнув. Йому дуже подобався Квірм, доволі приємне... колись приємне місто над Узбічним океаном.

Він невиразно пригадав, як побував там ще давно, у дитинстві. На мить він із сумом занурився в минуле. Там росла дика герань, пригадав він, сповнюючи пологі мощені вулички мускусним ароматом.

— Вона росла зі стін, — сказав Кардінґ вголос. — Рожева. Вона була цілковито рожева.

Інші чарівники здивовано поглянули на нього. Один чи два — занадто параноїдальні навіть для чарівників — підозріло оглянули стіни.

— З тобою все гаразд? — поцікавився один із них.

— Гм? — озвався Кардінґ. — О-о. Так, пробачте. Просто думками за милі звідси.

Він повернувся назад до Койна, який сидів віддалік кола, поклавши костур на коліна. Здавалося, він спав. Напевно, так і було. Але в глибині своєї вимученої душі Кардінґ знав, що костур не спить. Він слідкує за ним, перевіряє його думки. І все знає. Знає навіть про рожеву герань.

— Я ніколи не хотів, щоб таке сталося, — тихо пробурмотів Кардінґ. — Ми всього лише прагнули здобути краплиночку поваги.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд?

Кардінґ неуважно кивнув. Коли його колеги знову сконцентрувалися на справі, він зиркнув на них.

Так чи інакше, нікого зі старих друзів не залишилося в живих. Ну добре, не друзів. У чарівника ніколи не буває друзів, принаймні друзів-чарівників. Тут потрібне інше слово. Ага, ось і воно. Ворогів. Але дуже порядних ворогів. Джентльменів. Справжніх вершків своєї професії.

Не таких, як усі ці, хоча вони, схоже, стали значно могутнішими після появи чаротворця.

«Окрім вершків на поверхню спливає й дещо інше», — кисло подумав він.

Після чого думками звернувся в Аль Халі, обмацуючи місто своїм розумом, розуміючи, що й інші чарівники майже напевне роблять те саме — постійно шукають слабке місце.

«А може, слабке місце — це я? — подумав він. Житник намагався мені щось повідомити. Щось з приводу костура. Людина повинна спиратися на костур, а не навпаки... Він керує ним, веде його... Краще б я послухався Житника... Це все неправильно, слабке місце — це я...»

Він спробував знову осідлати хвилі сили, дозволити їм перенести його розум у ворожу вежу. Хоча Абрім теж користав із чаротворства, але Кардінґ переналаштував хвилю й проник крізь захисні стіни, збудовані проти нього.

Перед ним з'явилося зображення внутрішніх приміщень вежі Аль Халі. Кардінґ сфокусувався...

...Багаж дріботів яскравими коридорами, відчуваючи надзвичайну злість. Його розбудили від сплячки, відкинули, на нього щойно напала купа різноманітних міфологічних (і тепер вимерлих) форм життя, у нього боліла голова, а тепер, увійшовши у Велику залу, він виявив капелюх. Жахливий капелюх, причину всіх його нинішніх страждань. Він цілеспрямовано рушив уперед...

Кардінґ, перевіряючи супротив розуму Абріма, відчув, що його