Чаротворці - Террі Пратчетт

— Можна й так сказати, — обачливо висловився Гакардлі. — Він помер.

— Як прикро, що так сталося.

— Підозрюю, він поділяє твою думку.

— Але я можу йому допомогти, — сказав Койн.

Хлопець простягнув руки вперед, і костур плавно влетів у його долоні. Якби в нього було лице, той би вдоволено посміхнувся.

Коли Койн заговорив, його голос знову набув тих холодних, стриманих ноток, що лунали, немов у сталевій камері.

— Якщо програш не несе покарання, то перемога — не винагорода.

— Пробач? — перепитав Гакардлі. — Щось я нічого не зрозумів.

Койн розвернувся на каблуках і швидко закрокував до свого крісла.

— Нам не варто боятися, — сказав він, що прозвучало, немов наказ. — Що нам до якихось Підземельних Вимірів? Якщо вони нас потурбують, ми з ними покінчимо! Справжній чарівник не боїться нічого! Нічого!

Він знову скочив на ноги й рушив до копії Диску. Кожнісінька деталь була відтворена ідеально — включно з Великим А'Туїном, що повільно плив міжгалактичними глибинами за кілька дюймів від підлоги.

Койн зневажливо махнув рукою крізь неї.

— Наш світ — це світ чарів, — виголосив він. — Чи знайдеться у цьому хтось, здатний протистояти нам?

Гакардлі припустив, що від нього чогось очікували.

— Абсолютно ніхто, — погодився він. — Крім богів, звісно.

Запала мертва тиша.

— Богів? — тихо перепитав Койн.

— Ну, так. Звісно. Ми не кидаємо виклик богам. Вони роблять свою роботу, а ми свою. Немає сенсу...

— Хто керує Диском? Чарівники чи боги?

Гакардлі швидко подумав.

— О-о, чарівники. Звісно. Але, так би мовити, під керівництвом богів.

Неприємно випадково наступити черевиком у болото. Але ще неприємніше ступити іншою ногою й побачити, що й вона зникла з тихим хлюпанням у тому самому болоті.

— Розумієш, чарівники більш... — поспішно додав Гакардлі.

— То ми не могутніші за богів? — поцікавився Койн.

Кілька чарівників ззаду натовпу зашаркало ногою.

— Ну. І так, і ні, — відповів Гакардлі, уже по коліно в болоті.

Правда в тім, що до богів чарівники ставляться дещо нервово. Істоти, що мешкають на горі Серце Небес, ніколи не висловлювали відвертої думки з приводу церемоніальної магії, яка, врешті-решт, не позбавлена певної божественності.

Чарівники ж узагалі старалися уникати цієї теми. Проблема з богами полягала в тому, що вони не обмежувалися дружніми натяками у випадках, коли їм щось не подобалося, тому здоровий глузд підказував, що краще не ставити їх перед проблемою вибору.

— Схоже, тут є якась невизначеність? — запитав Койн.

— Якщо мені дозволять дати пораду... — почав Гакардлі.

Койн махнув рукою. Стіни зникли. Чарівники стояли на вершині чаротворської вежі і всі, як один, звернули свій погляд на верхівку далекого Серця Небес, домівки богів.

— Коли ти переміг усіх інших, залишилося вступити у двобій тільки з богами, — заявив Койн. — Хто-небудь із вас бачив богів?

У відповідь залунав хор невпевнених заперечень.

— Я покажу їх вам.

— У тебе знайдеться місце ще для одного келишка, старий, — сказав Війна.

Чума хитнувся й невпевнено пробурмотів:

По-моєму, нам пора рухатися.

— Ой, облиш.

Гаразд, півкелишка. А тоді рушаємо.

Війна плеснув його по спині й злісно зиркнув на Голод.

— А ще нам варто замовити мішків так з п'ятнадцять арахісу, — додав він.

— У-ук, — зробив висновок бібліотекар.

— О-о, — відгукнувся Ринсвінд. — То вся проблема в костурі?

— У-ук.

— А хто-небудь намагався відібрати його в нього?

— У-ук.

— І що з ними сталося?

— Е-ек.

Ринсвінд застогнав.

Бібліотекар задмухнув свічку, бо присутність джерела відкритого вогню тривожила книжки, але тепер, коли Ринсвінд призвичаївся до темряви, то усвідомив, що тут узагалі не темно. Слабке октаринове сяйво сповнювало вежу не те щоб світлом, але темрявою, крізь яку можна було бачити. Час від часу з горішньої пітьми долинав шелест заціпенілих сторінок.

— Отже, правду кажучи, наша магія не здатна його перемогти?

Бібліотекар безутішно у-укнув, погоджуючись, і продовжив тихенько крутитися на своєму задку.

— Тоді це практично беззмістовно. Тебе не здивує, якщо я скажу, що мої магічні обдарування доволі обмежені? Тобто будь-яка дуель матиме приблизно такий вигляд: «Привіт, я Ринсвінд», за чим майже відразу настане «ба-бах!»

— У-ук.

— Тобто ти кажеш, що я маю зробити все сам?

— У-ук.

— Дуже дякую.

Ринсвінд оглянув книжки, що вишикувалися рядами вздовж внутрішніх стін вежі, освітлені власним ледь помітним сяйвом.

Він зітхнув і швидко закрокував до дверей, але помітно зменшив темп, підійшовши до них.

— То я пішов, — повідомив він.

— У-ук.

— Щоб стикнутися з чортзна-якими небезпеками, — сказав Ринсвінд і додав: — Щоб покласти життя заради людства.

— Е-ек.

— Ну добре, всіх двоногих...

— Гав.

— І чотириногих, звісно, — сказав він і нещасно зиркнув на банку з Патрицієм.

— І всіх ящірок, — додав він. — Можна вже йти?

Ринсвінд брів до чаротворської вежі, супроводжуваний ревінням бурі, що раптово з'явилася просто з ясного неба. Її високі білі двері були зачинені настільки щільно, що помітити їхні обриси на молочно-білому камені було складнувато.

Він трохи погупав по них кулаком, але нічого не сталося. Схоже, що двері поглинали всі звуки.

— Чудово, — пробурмотів Ринсвінд собі під ніс і згадав про килим.

Той лежав там, де чарівник його покинув — ще один доказ того, наскільки змінився Анк. У дні розгулу злочинності перед приходом чаротворця нічого не залежувалося надовго там, де ви його залишили. Нічого цінного, у будь-якому разі.

Він розгорнув його на бруківці, і золоті дракони завихрилися на блакитному тлі — а може, це блакитні дракони злетіли високо в золоте небо.

Ринсвінд сів.

Встав.

І знову сів, підібрав мантію і з певним зусиллям стягнув одну шкарпетку. Тоді повернув черевик на місце, трохи побродив довкола, поки не знайшов півцеглини серед купи сміття. Він помістив її в шкарпетку й кілька разів задумливо нею погойдав.

Ринсвінд виріс в Анк-Морпорку. Морпоркці люблять, щоб кількісна перевага під час бійки була приблизно двадцять до одного на їхню користь. Однак з огляду на її відсутність, доведеться вдовольнитися й половиною цеглини в шкарпетці та темною алеєю, в яку можна гулькнути — вони принесуть навіть більше користі, ніж два чарівні мечі.

Він знову сів.

— Вгору, — наказав Ринсвінд.