Страта - Марина та Сергій Дяченко
Ірена була неприємно здивована. Сіт був єдиним жителем ферми, до якого вона не відчувала ні дрібки симпатії. Скорше, навпаки.
— Сіт... Ірено, бачите, я не зобов’язаний усе вам пояснювати, але якщо вже ви запитали... Винен якраз не Сіт. А Трош...
— Он як? — вона не приховувала подиву.
— На жаль... Трош нервується останнім часом. Це дуже небезпечно, він стає неадекватним... Через нього починає хвилюватись і Ельза. А Сіт... теж не відзначається терпимістю. Навряд чи Ян допустить, аби напередодні... гм... важливої події на фермі порушилася стабільність... Це нічого, що я вам все це розповідаю?
Гори за вікном згасали. Кімната неквапливо поринала в темряву.
— А скажіть, — пробурмотіла Ірена, — ви, як лікар... як психолог... знаєте, ЧОМУ нервується Трош?
Нік знизав плечима:
— Якби ж то знати...
* * *Вона знайшла Троша в корівнику, у «звіринці», як вона сама для себе це охрестила; Ельза тут же вийшла (і здалось Ірені, чи ні), але нишком кинула на захожу неприязний погляд. Утім, чого їй радіти — після всього, що сталося...
Трош залишився. Кивнув, пом’явся, розвів руками, ніби закликаючи в свідки кроликів та іншу живність:
— Навіщо ви сюди... Смердить... і взагалі...
— Може, підемо до мене? — запропонувала Ірена.
Трош похитав головою.
— Але чому? Моя кімната — кого хочу, того й кличу в гості... Чи Ельза, — вона зробила незграбну спробу пожартувати, — приревнує?
Трош знову похитав головою — на цей раз злякано.
— Тоді прогуляймось? У мене до вас розмова, Троше. Я хотіла би...
— Авжеж, — Трош глитнув, мускуляста шия здригнулася. — Так, звичайно...
У мовчанні вони дісталися хвіртки, але не вийшли. Вітер до ночі затих, ліхтарі над будинком і прибудовами майже не гойдалися, на снігу лежали жовті плями світла. Гір не було видно — вони просто мовчки були присутні в цій темряві.
— А звідки тут вода береться? — несподівано для себе самої запитала Ірена.
Трош пожвавився:
— О, тут дуже хороша вода... Мінеральне джерело...
— Зрозуміло. Троше, я чимось вас засмутила?
Найбільше їй хотілося, щоб він спантеличено закліпав. І тоді зі спокійним серцем можна буде сказати собі, що припущення, яке її мучить, — помилкове...
Він опустив очі. Втягнув голову в плечі.
— Я засмутила вас? — перепитала Ірена м’яко, як тільки могла.
Він відступив на півкроку.
— Я говорила про такі дурниці — про Творця, про моделі світів... Але ж я письменниця, ви знаєте. Зараз я пишу про моделі — от і верзу казна-що... Невже вас це засмутило, Троше?!
Він мовчав.
— Вибачте... Якби я знала, що для вас це так важливо... Але ЧОМУ кілька дурних слів так вас зачепили? Напевно вам їх говорили надміру, сміялися з вашої віри, і взагалі... Хіба ні?
— Так... — вичавив з себе Трош.
Тепер він підвів голову, світло ліхтаря впало йому на обличчя. Синці здавалися темними окулярами, надітими на очі.
— Троше, — у неї раптом горло перехопило від жалю. — Я збрехала. Забудьте все, що я говорила...
Він зітхнув:
— Ні... це тепер ви... брешете. А тоді ви говорили правду.
— Звідки ви взяли?!
— Видно...
— Троше, та ви з глузду з’їхали! По-вашому, я справді... особисто знаю Творця?!
Вона спробувала засміятись, і частково це їй удалося.
Трош не всміхнувся:
— Можливо... Я ж не знаю, хто ви. Можливо, ви самі — захожа. Із зірок... Із інших світів...
— Читайте класику і не дивіться серіалів, — повчально сказала Ірена, в той час як її сповільнена кмітливість зі шкіри пнулася, аби що-небудь придумати. Ні, такий поворот справ не входить у її плани. Нізащо...
— Троше... Хай там як — дайте мені слово, що ви все забудете... заспокоїтеся... опануєте себе...
Він похитав головою:
— Пізно. Ян тепер уб’є мене.
Ірена не знайшла, що відповісти. У неї язик прилип до зубів.
Трош глибоко зітхнув:
— Нік давно вже знає... що я нестабільний. Він скаже Яну... Та це й на краще. Воно тільки спочатку страшно... Бо я бачив цих... яких він привозив живими... А потім ми їх спалювали... Те, що від них залишалось... Але я не боюсь, я стану перед Творцем... Нехай я і не до кінця спокутував... але крові я віддав більше, ніж вилилося з її тіла... і його тіла. Обох, разом узятих... І Ян візьме всю кров, яка у мене в жилах. До крапельки... І я нарешті дізнаюся...
