Страта - Марина та Сергій Дяченко
Трош слухав, і очі його ставали все більшими й більшими. Здавалося, він от-от скаже: «Неправда», або: «Не може бути!», чи «Що за нісенітниця?»...
Але хвилини спливали, а Трош мовчав.
— Вибачте, — сказала Ірена стомлено. — У мене сьогодні особливий настрій. Все мені бачиться в іншому світлі... Зараз я піду і сяду за комп’ютер. І не встану з-за клавіатури до пізньої ночі... І буду щаслива. Ось так.
І, всміхнувшись нерішучому юнакові, вона повернулась і пройшла в будинок — їй здавалося, що ноги її не торкаються землі.
* * *Через тиждень стало ясно, що перша шлюбна ніч Ірени і Семироля не дала очікуваного результату.
— Справа житейська, — жваво потер руки Нік. — Будемо наполегливі й оптимістичні — й усе в нас вийде. Хіба ні, Яне?
— Помовч, — відгукнувся Семироль із явним роздратуванням. Ірена вперше чула, щоб він розмовляв із лікарем у такому тоні. — Хочеш побазікати — йди в корівник, до Ельзи.
— Вибач... — змішався Нік.
Ірена мовчала. Семироль присів поруч, повагався трохи і обійняв її за плечі. Вона не опиралася. Гра — так гра. Вона згадала анекдот про корову, котра після огляду сумно докоряє ветеринарові: «А поцілувати?»
— Повість пишеться? Коли можна буде почитати?
— Ще не скоро... — вона зітхнула. (А про себе додала: а ти, скоріше за все, не прочитаєш ніколи...)
— Я знову поїду... На кілька днів.
— Я чекатиму... — вичавила вона сакраментальну фразу.
Семироль посміхнувся. Міцніше пригорнув до себе:
— Люба, я все більше переконуюся, що зробив правильний вибір... Ні про що не треба турбуватись, Ірено. Все буде добре.
* * *Через день після від’їзду Семироля Ірена випадково стала свідком жорстокої сварки.
Спершу вона почула гучні голоси у дворі. Лаявся, схоже, Сіт, Ірена впізнала грубий голос і манеру (мабуть, саме так балакають викидайли із клієнтами, що розперезались, або пихатий кредитор з боржником). У Ірени, слава Богу, не було жодного знайомого бандита — але телеекран свого часу вдоста підкинув подібних сюжетів.
Вона повагалась — а потім, почувши голос Ніка, все-таки спустилася в передпокій, накинула куртку і вийшла.
Трош повільно витирав із лиця кров. Очі його, вічно опущені, здавалися тепер абсолютно скляними; Сіт лаявся на всі заставки, рука його, довга мавпяча лапа, тримала Троша за барки і люто стріпувала. Нік стояв осторонь, звузивши очі, переводячи крижаний погляд із одного на іншого. Біля воріт ридала, схилившись на одвірок, Ельза. Хустка збилася з її голови, оголивши коротко стрижену голову і маленьке червоне вухо з-поміж поплутаних пасом.
— Я т-ти... С-с-с... Жити набридло, с-с-с...
Сіт замахнувся знову. Нік, побачивши Ірену, яка остовпіла в дверях, різко змахнув рукою — мовляв, геть звідси...
Ірена не послухалася. Бо раптом підступила слабкість і нудота.
Їй не так часто доводилося бачити жорстоку розправу. Можливо, життя поза МОДЕЛЛЮ занадто розпестило її.
Сіт зовсім озвірів, побачивши кров. Ельза заверещала, кинулася на забіяку — той відкинув її одним порухом плеча. Трош зі схлипом втягнув у себе червону юшку, і на якусь секунду Ірені здалося, що він так і буде бовтатися закривавленою лялькою в руках громила...
Раптом Сіт, як м’яч, відлетів услід за Ельзою, спиною врізався в ріг будинку, захрипів. Трош ненавидно ступив уперед, ударив люто, не дивлячись... Сіт сповз по стіні, засичавши й осідаючи, як проколений м’яч...
Ельза заверещала й повисла на плечах Троша. Гарні, широкі плечі — хоч ще когось на них вішай, просторо буде, як попелицям на кленовому листі...
Ірена тільки зараз помітила, що сипле сніг. Дрібний, мокрий, сирітський.
Нік підскочив до Троша ззаду і щосили вдарив черевиком під коліно. А коли Трош облишив Сіта і здивовано обернувся, взяв його за комір і підтягнув до себе, сказавши щось ледь чутно. Але від сказаного Трош одразу схаменувся. Здивовано озирнувся на Сіта, витираючи скривавлені губи. Підскочила Ельза, в руках її був зліпок снігу, і цим сніжком вона заходилася відтирати заюшене обличчя того, хто «і мухи не скривдить...»
— У дім, — підійшовши, сухо сказав Ірені Нік. — Тут немає нічого цікавого.
Цього разу вона послухалася. Просто тому, що знову повернулася здатність рухатись.
* * *Нік сам прийшов у її кімнату. Постукав, дочекався дозволу, увійшов, опустився на стілець:
— Вибачте... Від імені Яна прошу пробачення. Всяке буває... Мені дуже шкода, що ви стали свідком ЦЬОГО.
— І як часто буває це всяке? — поцікавилась Ірена після паузи.
— Рідко, — Нік не всміхався. — І, на жаль... Ян зажадає пояснень. Від мене.
