Право на шанс - Олена Гриб

Мати справу зі звичайною людиною, яка схильна до простих слабкостей і пороків, прагне буденних радощів, веде непримітне життя обивателя, було простіше простого.

«Як цукерку в дитини відібрати», – вирішила я і, життєрадісно скалячись, випалила:

– Дві!

– Вівця-а-а! – завив демон, адресуючись чи то до мене, чи до моєї співрозмовниці.

Мела покрутила зламану ручку молотка і, не знайшовши інших варіантів, причепила до неї голівку. Цікавості до мого одкровення вона не проявила.

– Дві монети, – змовницьким шепотом пояснила я. – Якби не ти, мені б золота ніколи не дісталося. Тому буде чесно, якщо половина буде вам.

Чаклунка подивилась на мене якось дивно. В її очах спалахнуло неприкрите презирство і щось на кшталт гидливості. Чого б це? Ненавидить саму себе за те, що не в змозі гордовито задерти голову і відмовитися? Ну й нехай.

Я не сумнівалася: вона візьме гроші. Гордість непохитна проти міді, з горем пополам здатна вистояти перед сріблом, проте ніхто із зустрінутих мною людей не знаходив у собі сил протистояти заворожливому сяйву золотого диска з ликом нашого недалекоглядного короля. Навіть якби ця Мела була однією з тих чистих (і, на мій погляд, неіснуючих) душ, яких так люблять ставити за приклад пансіонеркам, вона мала сестру, нездатну пересуватися без сторонньої допомоги.

Двом одиноким жінкам вижити дуже складно… а вони жили! І я сумнівалася, що вести такий спосіб життя їм давали тільки нерегулярні підробітки Мели та крихітний пенсіон, призначений горезвісним бароном (знову барон, щоб його!) її сестрі за якісь там подвиги на трудовому поприщі.

Немов на підтвердження моїх думок чаклунка без зайвих слів узяла монету.

– Дякую, – можу заприсягтися, в її голосі не було й натяку на подяку.

– Кво-о-очко! – знову обізвав мене Ферн. – Мізки вдома залишила? То я тобі поясню. Ви з бароном розмовляли перед їхніми вікнами. Ів… Ти досі не знаєш, хто така Ів? Твоя друга сусідка! Вона не виходить із дому без Мели, тому напевно бачила, як тебе манили сріблом, та не удостоїли честі, поки завдання не виконане. Думаєш, вона не поділилася спостереженнями? Ця вирішила, ти образилась і хочеш позбутися баронських грошей, а з’ясувалося – тобі до душі розповідати казки і розкидатися золотом. Не дивно, що вона розлючена!

Розлючена? Я глянула на зовні спокійну Мелу і здригнулася. Раптом чутки, що витали навколо неї, правдиві хоч на чверть, і я, така розумна, досвідчена, обережна, сунулася в лігво чаклунки, озброєна лише брехнею? Чомусь тої миті її ретельно вибілена вапном хатина здалася зловісним притулком темних сил…

Я розповіла правду про візит барона Ірреського. Як і передбачалося, сусідку пропозиція вельможного сімейства не зацікавила, до того ж повідомила вона про це без особливої ввічливості.

– Досить ганьбитися, – наполягав демон. – Ходімо додому, мавпочко. Вона не зробить те, що, як я розумію, ти від неї хочеш.

Йому б не довелося мене довго вмовляти, однак на стомленому обличчі Мели промайнув натяк на цікавість.

– Чому ти вирішила послухати барона, Тає? – на кілька тонів нижче запитала вона. – Мені здавалося, титули тебе не лякають.

Як же вона помилялася! Я зневажала пихатих вельмож, ненавиділа їх, називала найпоганішими людьми серед усієї земної наволочі, і водночас боялася. На відміну від чаклунки, я знала, чим загрожує невдоволення впливових, бачила, як прокладають собі шлях високородні, і розуміла: перечити їм не можна, хіба що прикинутися дурнуватою потворною селючкою і звести свою цінність до нуля.

– Мені потрібно в Тавенну.

Мела насупилась і підкинула на долоні золоту монету.

– Хіба гроші для тебе проблема? Можу розміняти серебринку, якщо хочеш. На дорогу вистачить, а там… Там ніхто не здивується сріблу в руках жінки.

Я набрала більше повітря і випалила:

– Барон згоден відвезти нас у Тавенну, якщо ти погодишся поговорити з професором Н… Не… Ніль… Сама розумієш, про кого я.

– Не факт, що він там буде, – перебила сусідка.

– Це не твої турботи, – відмахнулась я, входячи в раж. – Всяке буває. Може, тебе до нього і на поріг не пустять. Я постараюся, щоб не пустили, якщо тобі не хочеться з ним зустрічатися. А мій інтерес… Складно пояснити, але спробую. У Тавенні в мене є достатньо коштів, щоб відправити Ів до Білого Дракона. Сама я туди не доберуся, тому що… Тому що не впевнена, чи зможу повернутися.

– Сто золотих монет? – видихнула Мела, напевно пропустивши повз вуха останню фразу. – В тебе є сотня золотих, і ти готова заплатити ними за… За що, Тає?!

– Я поверну нормальне життя твоїй сестрі, а ти звільниш мого демона, – почала я давно відрепетирувану промову. – Ти можеш це зробити, не заперечуй. І тоді…

– Ах ти коза драна! – Голова ледь не лопнула від незадоволеного рику Ферна. – А мене запитати не треба? Мене! Чуєш, дерев’яко безсердечна?! Яке ти маєш право розпоряджатися мною?!

Я заплющила очі й постаралася хоч трохи відійти від його криків.

– Стривай. – Чаклунка закусила губу, приховуючи хвилювання. – Не так швидко. Власне… – Вона зробила паузу і підійшла ближче. – Чесно, я б задумалася над твоєю пропозицією… – Демон закричав голосніше, і Мела скривилася, ніби його прокляття адресувалися нам обом. – Але є проблема. По-перше, це незаконно і карається смертю. – Судячи з виразу обличчя, пункт перший хвилював її найменше. – По-друге, книг із описом таких заклинань у мене немає, і їх годі й шукати в Борсуках. По-третє, матеріали… Впевнена, обов’язково потрібно щось, чого не дістанеш у продажу, – її невпевнений голос діяв на Ферна краще за заспокійливе. – Та найголовніша заковика полягає в тому, – вона м’яко посміхнулась, і демон остаточно перейшов на мирне бурчання, – що він давно вільний. Принаймні коли ви оселилися тут, він уже не був прив’язаний ні до чого матеріального і міг спокійно розгулювати околицями. Наприклад, залетіти на годинку в нашу хату. Ні, я не скаржуся, просто спочатку це злегка дратувало… Та й Ів нервувала.