Устина - азовська відьма - Таня Мальована

— Та мене таким не розчулиш.  Будинок підрихтував, квокчиків загнав. Ось прийшов кликати назад.

В моїх очах світилася радість сьогодні ввечері, якщо відпустять я побачу своє море.

—А що Володан? — запитав серйозно Іван.

— Та розгромив трішки, але то нічого. Все прибрали. А одне, що він кричав що буде чекати на березі. Але дідько його знає де, — сказав дядько Осі й поправив вус.

Всі переглядалися один з один розуміючи одне.

—Сьогодні здається я сплю вдома, — сказала я стоячи посередині кімнаті коло домовика.

От чому ми не змогли знов все вирішити тихо-тихо  після моїх слів перевертні вирішили поправлятися хто голосніше кричить. Під їх суперечки я прошмигнула до Стефи й відпросила піти з цього балагану. Вони тільки махнула рукою, попросила тітці Ладі передати привіт. От звідки вона знала, що я в бібліотеку зібралася.

Якось швидко я впоралася з підручником зайшла, віддала й мене прогнали,  навіть вітання передати не встигла.

—Йди, йди дитино мені час готуватися, — сказала як відрізала тітка Лада. А що мені я й пішла.

В одному з коридорів я побачила один чорнявий хвостик й вирішила нарешті відловити свого фамільяра й зробити йому догану за неналежне виконання обов'язків по відношенню до своєї відьми.

—А ну стояти! — гримнула я Рохові перед його спробою втекти у якісь на пів відчинені двері.

Кролик завмер і точно думав план, як від мене здихатися.

Але його мріями не судилося збутися я нахабно підхопила цього велетня на руки ще раз думаючи коли він встигає так набирати вагу.

Я   прямувала з кроликом до кімнати, як на нас налетів дядько Осі й одну мить переправив порталом додому сказавши, що так треба.

У рідному дворі мене вже зустріла Ліза й Михась.

—Привіт, — помахала мені руда.

— Ну що от ми й вдома, — з теплом сказала оглядаючи двір та будинок. Все виглядало як раніше, нічого не нагадувало  магічні вибухи, що розтрощили все навколо.

Навіть Рох повеселішав дивлячись на все рідне.

Рій пуханців з'явилися з повітря обступивши ноги й тихим писком вимагаючи дати кролика, та й він активно просився до них.

—Йди тільки не губися, — наказала я велетню, але хто мене слухав.

—Ну що розташовується, інші підтягнуться пізніше, — сказала Ліза й пішла до будинку.

А я стояла на своєму подвір’ї й розуміла, що як раніше вже не буде. Спроби вбити мене не так вплинули на відчуття, як зруйнований дім. Дядько Осі привів все до ладу й все блищить, але саме розуміння, що тут було зло, змушує мене здригатися.

—Устино ти йдеш? — погукала мене.

А як мені пояснити, що не дуже то є  бажання заходити всередину, але що поробиш я таки тут живу.

День був вкрай дивний я тинялася із кутка в куток намагаючись знайти собі місце серед людей, яких ставало все більше. Вони з'являлися й зникали, а потім був хтось новий й знов пропадав у розломі порталу. В якусь мить Богдан крадькома мене поцілував й потім зник. Від кількості порталів залишки магії аж іскрили  й дзвеніли, чим викликали нестерпний головний біль. Терпіти це мені не хотілося тому просто втекла на берег до моря та подалі від усіх.

Але на самоті я побула не довго Рох знайшов мене й вмостився поруч почухуючи вушко.

—Я радий, що ти сама, нам треба поговорити, —серйозним тоном заявив він.

—Про що, велетню? — я опустила руку й почухала його.

— Це дуже важливо й ти багато зрозумієш, але прошу не перебивай мене, — він був трохи сумний, але рішучий. Його очі дивилися дуже уважно чекаючи моєї згоди. Я кивнула підтверджуючи, що нехай говорить.

—Володан напав на тебе із за мене. Це все із за мене, — сказав Рох дивлячись на море.

—В якому сенсі? — не розуміючи про що він випалила  питання.

— Слухай! Розповідаю ж, — шикнув  на мене мій фамільяр.

—Це все із за мене...