Варта!Варта! - Террі Пратчетт

Полум’я дракона вдарило чоловіка в груди. Якусь мить він мав вигляд розжареного до білого контуру, а тоді акуратні чорні рештки потекли спіралькою й утворили калюжку в розплавленій бруківці. 

Полум’я зникло. 

Натовп завмер, немов статуї, не знаючи, що приверне більше уваги: втеча чи непорушність. 

Дракон глипав униз із інтересом — що ж вони робитимуть далі? 

Колон подумав, що він як єдиний офіційний представник громади повинен узяти ситуацію в свої руки. Він кашлянув. 

— Ну, тоді, — сказав він, намагаючись стримувати писк жаху, що виривався з горла. — Можете розходитися, пані та панове. Рухайтеся, давайте. Ідіть собі. Ну ж бо, тут більше нема на що дивитися. 

Він почав незрозуміло розмахувати руками, демонструючи свій авторитет, і люди нервово потягнулися геть. Краєм ока він побачив червоні полум’я за дахами й червоні іскри, що спіраллю підіймалися в небо. 

— Повертайтеся додому! — прохрипів він. — Якщо він у вас ще залишився. 

Бібліотекар, вистукуючи кісточками пальців, увійшов у бібліотеку в стані «тут і тепер». Кожна шерстинка на його тілі дибилася від люті. 

Він розчахнув двері й вистрибнув у постраждале від пожежі місто. 

Хтось тут незабаром дізнається, що їхній найстрашніший кошмар — божевільний бібліотекар. 

Зі значком. 

Дракон розслаблено плинув над нічним містом, ледве помахуючи крилами. У цьому не було потреби. За необхідності його підтримували потоки розпеченого повітря. 

Увесь Анк-Морпорк палав. Між річкою та різними будівлями, охопленими полум’ям, сформувалося так багато ланцюжків із відрами, що вони постійно потрапляли не туди й не в ті руки. Хоча набрати каламутної води з річки Анк можна було й без відра — досить звичайної сітки. 

Внизу за течією гарячково трудилися купки людей, вкритих сажею, намагаючись перекрити величезний, поїдений іржею шлюз під Латунним мостом. Він був останньою обороною Анк-Морпорка від вогню, оскільки Анк, позбавлений виходів, поступово просочувався, заповнюючи простір між міськими стінами. За таких умов легко задихнутися. 

Працівники ж на мосту не могли або не хотіли бігти з міста. Та інші — вислизали крізь міські ворота й прямували через холодні, туманні рівнини. 

Однак ішли вони недовго. Дракон, витончено вигинаючись і звиваючись над зруйнованим містом, перелетів стіни. Через кілька секунд вартові побачили, як актинічний вогонь пронизав тумани. Людські хвилі потекли назад, а дракон завис над ними, спрямовуючи їх, наче вівчарка худобу. Пожежі зруйнованого міста освітлювали червоним нижню частину його крил. 

— Є якісь пропозиції щодо наших подальших дій, сержанте? — запитав Ноббі. 

Колон не відповів. «От би капітан Ваймз був тут», — подумав він. Він би також не знав, що робити, але зумів би приховати це набагато ширшим словниковим запасом. 

Деякі пожежі почали затихати — води, що піднімалися, і неврівноважена робота ланцюжків із відрами зробили свою справу. Не було схоже, що дракон збирався підпалювати щось іще. Найголовніше він уже сказав. 

— Цікаво, хто це буде, — сказав Ноббі. 

— Прошу? — запитав Морква. 

— Я про жертвоприношення. 

— Але сержант сказав, що люди не збираються з цим миритися, — стоїчно сказав Морква. 

— Ага. Подивімося на це так: якщо запитати людей, що б вони обрали — або згорить їхній будинок, або з’їдять якусь дівчину, яку вони, ймовірно, ніколи до того не зустрічали, — тут вони все ж можуть трохи призадуматися. Людська природа, знаєш. 

— Я впевнений, що герой з’явиться вчасно, — сказав Морква. — З якоюсь новою зброєю чи чимось подібним. І вдарить у його разливе місце. 

Запала тиша раптової напруженої уваги. 

— Це куди саме? — запитав Ноббі. 

— Ну в місце. Таке, разливе. Мій дідусь часто розповідав різноманітні історії. Вдар дракона в його разливості, казав він, і ти його вб’єш. 

— Це наче дати копняка, ну, в них…? — із зацікавленням запитав Ноббі. 

— Не знаю. Напевно. Хоча, Ноббі, я тобі вже казав, це неправильно… 

— І де це місце? 

— О, у кожного дракона по-різному. Чекаєш, поки він не пролетить у тебе над головою, тоді бачиш — ось воно, разливе місце, і тоді його вбиваєш, — сказав Морква. — Якось так. 

Сержант Колон відсутнім поглядом втупився в простір. 

 — Гм, — сказав Ноббі. 

Якийсь час вони мовчки спостерігали за панорамою, сповненою паніки й метушні. Тоді сержант Колон запитав: 

— Ти певен щодо разливостей? 

— Так. Цілком. 

— Шкода, друже, дуже шкода. 

Вони знову подивилися на місто, охоплене жахом. 

 — Пригадуєте, — сказав Ноббі, — ви завжди розповідали мені, що отримували призи за стрільбу з лука в армії, сержанте. Ви казали, що маєте щасливу стрілу, яку неодмінно мусили забрати назад, що… 

 — Гаразд! Гаразд! Але це не те саме! У будь-якому разі, я не герой. Та й чому я повинен це робити? 

— Капітан Ваймз платить нам тридцять доларів на місяць, — сказав Морква. 

— Так, — сказав Ноббі, посміхаючись, — а ви отримуєте надбавку в п’ять доларів за відповідальність. 

— Але капітана Ваймза з нами більше немає, — нещасно промовив Колон. 

Морква суворо на нього подивився. 

— Упевнений, — сказав він, — якби він був тут, він би першим… 

Колон махнув рукою, змушуючи його замовкнути. 

— Це все чудово, — сказав він. — Але що, якщо я не влучу? 

— Є й позитив, — сказав Ноббі. — Напевно, ви про це ніколи не довідаєтеся. 

Вираз обличчя сержанта Колона перетворився на злу, відчайдушну посмішку. 

— Тобто ми про це ніколи не довідаємося, — сказав він. 

— Що? 

— Якщо ти думаєш, що я стоятиму на якомусь даху сам, очікуючи смерті, то подумай краще. Я наказую тобі супроводжувати мене. У будь-якому разі, — додав він, — ти також отримуєш надбавку за відповідальність. Один долар. 

Обличчя Ноббі засмикалося в паніці. 

 — Нічого подібного! Капітан Ваймз сказав, що віднімає її на п’ять років за те, що я ганьблю свій рід. 

— Ну, то я тобі її повертаю. У будь-якому разі, тобі відомо все про разливі місця. Я бачив, як ти б’єшся. 

Морква жваво відсалютував. 

— Прошу дозволу виступити добровольцем, сер, — сказав він. — І хоч я отримую лише двадцять доларів на місяць, оскільки ще досі вчуся, це неважливо, сер. 

Сержант Колон відкашлявся. Тоді поправив нагрудні лати — одні з тих, що вражали дивовижними вирізьбленими грудними м’язами. Його груди й живіт ідеально в них поміщалися — як желе в кулінарній формочці. 

Що б на його місці зробив капітан Ваймз? Ну, мабуть, випив. Але якщо забути про випивку, що б він зробив? 

— Нам необхідний, — повільно промовив він, — план. 

Звучало непогано. За саме тільки висловлювання було варто заплатити. Якщо у вас був план, півсправи вже зроблено. 

Йому відразу уявилися радісні крики натовпу. Люди заполонили вулиці, кидали квіти, тріумфально несучи його через вдячне місто. Один недолік — його несли в урні. 

Люпін Вонс прямував коридорами, де гуляли протяги, до спальні Патриція. Навіть у найкращі часи її не можна було назвати розкішною: у ній не було нічого, окрім вузенького ліжка й кількох побитих життям шаф. Тепер, за відсутності однієї стіни, усе мало ще гірший вигляд. Один необережний крок спросоння — і ви полетите просто у величезну печеру, що колись була Великою залою. 

Попри це, він усе ж зачинив за собою двері, створюючи видимість приватності. Тоді, обережно й постійно нервово зиркаючи на прірву вдалині, він опустився на