Варта!Варта! - Террі Пратчетт

— Послухай… — почав голова Гільдії вбивць. 

— Маю на увазі, звичайний головоріз… у цьому немає задоволення. Уся суть харчування короля полягає в тому, що воно повинне бути собою… актом єднання між королем і підданими. Це… це жива алегорія. Посилення тісних зв’язків між короною та громадою, — додав він. 

— А конкретний характер їжі… — почав голова Гільдії злодіїв, майже задихаючись від слів. — Йдеться про незайманих дівчат? 

— Просте упередження, — сказав Вонс. — Вік несуттєвий. Сімейний стан, однак, відіграє важливу роль. І соціальний клас. Мабуть, якось впливає на смак, — він нахилився вперед і заговорив голосом, сповненим болю і невідкладністю і, як їм здалося, уперше своїм власним. — Будь ласка, обдумайте це! — прошипів він. — Адже це лише одна людина на місяць! В обмін на стільки речей! Сім’ї людей, що служать королю, Таємних радників, як ви самі, звичайно, навіть не будуть розглядатися. І якщо подумати про всі альтернативи… 

Вони не задумувалися про всі альтернативи. Досить було подумати про одну з них. 

Вонс заговорив, вони ж зосереджено мовчали. Радники уникали дивитися один одному в обличчя, боячись, що можуть побачити там відображення своїх думок. Кожен із них думав: «Хтось інший незабаром щось скаже, висловить протест, а я буркну щось на знак згоди, насправді нічого не кажучи, я ж не такий дурний, але буркну дуже твердо, так що в інших не залишиться сумнівів, що я абсолютно не згоден, тому що в подібний момент всім гідним людям належить майже встати й бути практично почутими…» 

Але ніхто не сказав ні слова. 

«От боягузи», — подумав кожен. 

І ніхто не доторкнувся ні до пудингу, ні до шоколадних цукерок товщиною з цеглину, поданих пізніше. Почервонілі й похмурі, вони просто слухали монотонний голос Вонса, і коли він нарешті завершив, вирішили розійтися по черзі, щоб їм не довелося говорити один з одним. 

За винятком голови Торгової гільдії. Так сталося, що він покинув палац із головним убивцею, і вони крокували пліч-о-пліч. 

Головний купець намагався дивитися на світлу сторону; він був одним із тих людей, які організовують гулянку, коли все йде коту під хвіст. 

— Ну, ну, — пробурмотів він. — То ми тепер таємні радники. 

— Гм, — сказав вбивця. 

— Цікаво, яка різниця між звичайними радниками та таємними радниками? — вголос поцікавився купець. 

Вбивця кинув на нього сердитий погляд. 

— Думаю, — сказав він, — якщо королю закортить відвідати таємну кімнату — ми змушені йти за ним. 

Він знову втупився на ноги. У його голові досі крутилися останні слова Вонса, які він почув, потискаючи безвольну руку секретаря. Він задумався, чи почув їх хто-небудь інший. Малоймовірно… вони були радше формою, а не звуком. Вонс просто ворушив губами, не зводячи погляду із засмаглого від місячного сяйва обличчя вбивці. 

«Допоможи. Мені». 

Убивця здригнувся. Чому саме він? Наскільки він знав, існував лише один вид допомоги, яку він був здатен надавати кваліфіковано, і мало хто просив про неї для себе. Зазвичай платили купу грошей, щоб вручити такий подарунок іншим людям. Що ж трапилося з Вонсом, коли будь-яка альтернатива здавалася кращою? 

Вонс сидів на самоті в темній, зруйнованій залі. Очікуючи. 

Він міг спробувати втекти. Але дракон знову його знайде. Він завжди зможе його відшукати. Унюхати його думки. 

Або спалити його. Це було гірше. Як тих братів. Мабуть, це була миттєва смерть, принаймні вона мала такий вигляд, але Вонс збував безсонні ночі, роздумуючи, чи ті останні мікросекунди могли розтягнутися до суб’єктивної, розжареної до білого вічності, в якій кожна частинка вашого тіла ставала просто мазком плазми, а ви, ще живі, посередині всього цього… 

«Ні. Тебе я не спалю». 

Це не була телепатія. Наскільки Вонс розумів, телепатія нагадувала голос у вашій голові. 

Це ж було схоже на голос у тілі. Почувши дракона, уся Вонсова нервова система натягнулася, наче струна. 

«Піднімися». 

Вонс підскочив на ноги, перекинувши крісло й вдарившись ногою об стіл. Чуючи звук цього голосу, він контролював своє тіло так само, як вода гравітацію. 

«Підійди». 

Вонс, похитуючись, рушив уперед. 

Крила почали повільно розгортатися, час від часу поскрипуючи, поки не заповнили собою залу від краю до краю. 

Кінчик одного з них розбив вікно й висунувся на свіже повітря. 

Дракон повільно й чуттєво витягнув шию і позіхнув. Закінчивши, він обернув голову — тепер вона була за декілька сантиметрів від обличчя Вонса. 

«Що означає «добровільний»?» 

— Це, е-е, це означає робити щось зі своєї власної волі, — сказав Вонс. 

«Але в них немає власної волі! Вони примножать мої скарби, або я їх спалю!» 

Вонс глибоко вдихнув. 

— Так, — сказав він, — але ви не повинні… 

Беззвучний рев люті обернув його на місці. 

«Немає нічого такого, що я не повинен!» 

 — Ні, ні, ні! — пискнув Вонс, схопившись за голову. — Я не це мав на увазі! Повірте мені! Просто так краще звучить, і все! Краще й безпечніше! 

«Ніхто не зможе мене перемогти!» 

— У цьому немає сумнівів… 

«Ніхто не може мене контролювати!» 

Вонс примирливо здійняв руки з розчепіреними пальцями. 

— Звичайно, звичайно, — сказав він. — Але, знаєте, є різні способи й шляхи. Шляхи й способи. Рев і полум’я, розумієте, зовсім не обов’язкові… 

«Дурна мавпо! Як інакше вони підкорятимуться моїм наказам?» 

Вонс заклав руки за спину. 

— Вони зроблять це за власною волею, — сказав він. — А з часом навіть повірять, що самі таке вигадали. Це стара традиція. Повірте мені. Ми, люди, дуже швидко адаптовуємося. 

Дракон довго дивився на нього порожнім поглядом. 

— Насправді, — сказав Вонс, намагаючись стримати тремтіння в голосі, — не мине багато часу, як хтось прийде й заявить, що король-дракон — це погано. То вони власноруч його й прикінчать. 

Дракон моргнув. 

Вперше з того часу, як Вонс його побачив, той здавався невпевненим. 

— Розумієте, я знаю людей, — просто сказав Вонс. 

Дракон продовжував свердлити його поглядом. 

«Якщо ти брешеш», — зрештою подумав він. 

— Ви знаєте, що я не можу. Не вам. 

«І вони дійсно так чинять?» 

— Так, звісно. Постійно. Це одна з вроджених людських рис. 

Вонс знав, що дракон міг читати принаймні верхні рівні його свідомості. Усі вони резонували в гармонії жаху. За очима ж навпроти він бачив могутні думки. 

Дракон був нажаханий. 

— Мені шкода, — слабко сказав Вонс. — Але такі вже ми є. Думаю, це все пов’язано з виживанням. 

«І не буде могутніх воїнів, спраглих мене вбити?» — майже жалібно подумав дракон. 

— Сумніваюся. 

«Немає героїв?» 

— Більше ні. Вони потребують занадто багато витрат. 

«Але ж я жертиму людей!» 

Вонс пхикнув. 

Він відчув, як дракон порпається в його думках, намагаючись знайти ключ до розгадки. Вонс наполовину побачив, наполовину відчув мерехтіння випадкових зображень драконів, міфічного віку рептилій і — ось тут він відчув щире здивування дракона — деяких із менш похвальних областей людської історії (тобто більшості з них). Після здивування прийшов спантеличений гнів. Дракон не міг зробити людям практично нічого такого, що вони рано чи пізно не випробували одне на одному, часто з великим ентузіазмом. 

«Ви мали зухвалість вдавати із себе слабаків, — подумав він. — Але ми дракони. Ми повинні бути жорстокими, хитрими, бездушними й страхітливими. Та одне можу сказати тобі,