Варта!Варта! - Террі Пратчетт

Дракон знову раз чи двічі розправив крила, а потім важко кинувся на купу середньовартісних коштовних речей. Пазури пошкребли по купі. Дракон глузливо всміхнувся. 

«Навіть трилапа ящірка не назвала би це скарбами», — подумав він. 

 — Будуть набагато кращі речі, — прошепотів Вонс, відчувши тимчасове полегшення від зміни напрямку розмови. 

«Краще так тому і бути». 

— Чи можу я… — Вонс завагався, — чи можу я поставити вам питання? 

«Питай». 

— Ви ж не маєте життєвої потреби їсти людей? Гадаю, на їхню думку лише це становить проблему, — додав він, прискорюючись до бурмотіння. — Скарби й тому подібне, це не проблема, але якщо справа лише в, ну, білку, то, можливо, такий потужний інтелект, як ваш, уже придумав щось менш суперечливе, наприклад, їсти корів… 

Дракон видихнув горизонтальну смугу полум’я, що спопелило стіну навпроти. 

«Потреба? Потреба? — проревів він, коли шум знищеної стіни нарешті стих. — Про яку потребу ти мені говориш? Хіба це не ваша традиція — віддавати найкрасивішу з усіх жінок драконові, щоб забезпечити мир і достаток?» 

— Але, розумієте, ми завжди мали помірний мир і розумний достаток… 

«І ТИ ХОЧЕШ, ЩОБ ТАКИЙ СТАН СПРАВ ЗБЕРІГАВСЯ?» 

Сила думки повалила Вонса на коліна. 

— Звичайно, — спромігся пробурмотіти він. 

Дракон ніби мимохідь потягнувся кігтями. 

«Тоді потреба не в мене, а у вас, — подумав він. — А тепер геть із моїх очей!» 

Вонс осів, коли дракон покинув його розум. 

Дракон зіслизнув із купи дешевих коштовностей, стрибнув на підвіконня одного з найбільших вікон зали й розбив головою вітраж. Різнокольорове зображення засновника міста посипалося до купи мотлоху внизу. 

Довга шия витягнулася в передвечірньому повітрі й покрутилася, наче стрілка компаса. По всьому місту запалювалися вогні. Чувся глибокий гул — звук життя мільйона людей. Дракон глибоко й радісно вдихнув. 

Потім він втягнув решту тіла на підвіконня, вичавив рештки віконної рами й злетів у небо. 

— Що це таке? — запитав Ноббі. 

Предмет мав незрозуміло-округлу форму, дерев’яну текстуру, і при ударі видавав звук, наче лінійка, якою постукали по краю столу. Сержант Колон знову ним постукав. 

— Здаюся, — сказав він. 

Морква гордо видобув той предмет з пом’ятої упаковки. 

— Це пиріг, — сказав він, підсовуючи обидві руки під предмет і піднімаючи його з певними труднощами. — Від моєї матері, — йому вдалося покласти його на стіл, не придавивши пальці. 

— І його можна їсти? — поцікавився Ноббі. — Посилка йшла кілька місяців. Мабуть, він давно зачерствів. 

— О ні, це спеціальний ґномський рецепт, — сказав Морква. — Ґномські пироги не черствіють. 

Сержант Колон ще раз сильно стукнув по ньому. 

— Мабуть, ні, — погодився він. 

— Вони неймовірно стійкі, — сказав Морква. — Практично чарівні. Таємний рецепт століттями передавали від ґнома до ґнома. Один маленький шматочок, і ви не захочете нічого їсти протягом цілого дня. 

— Серйозно? 

— Ґном може пройти сотні кілометрів з таким пирогом, — продовжив Морква. 

— Б’юся об заклад, може, — похмуро сказав Колон. — Напевно, увесь цей час він думатиме: «Чорт забирай, сподіваюся, що невдовзі знайду якусь їжу, інакше знову доведеться жерти цей клятий пиріг». 

Морква, для якого іронія була не більш ніж одним із багатьох незрозумілих слів, підняв свою піку й після пари вражаючих рикошетів спромігся розрізати пиріг приблизно на чотири частинки. 

— Ну ось, — весело промовив він. — По одній для кожного з нас і одна для капітана, — усвідомивши, що він сказав, Морква пробурмотів: — Ой. Вибачте. 

— Ага, — рівним голосом сказав Колон. 

Якусь мить вони сиділи в тиші. 

— А мені він подобався, — зізнався Морква. — Шкода, що його більше немає з нами. 

Запала ще одна мовчанка, дуже схожа на попередню, але ще глибша й більш обтяжена сумом. 

— Думаю, тепер тебе зроблять капітаном, — сказав Морква. 

Колон здивувався. 

— Мене? Я не хочу бути капітаном! Я не вмію думати. Це все мислення не варте якихось додаткових дев’яти доларів на місяць. 

Він постукав кісточками пальців по столу. 

— Це все, що він отримував? — здивувався Ноббі. — Я думав, офіцери купаються в грошах. 

— Дев’ять доларів на місяць, — сказав Колон. — Я один раз бачив шкалу окладів. Дев’ять доларів на місяць і два долари на плюмаж. Тільки він ніколи їх не вимагав. Смішно, правда? 

— Він не був плюмажного типу, — сказав Ноббі. 

— Маєш рацію, — погодився Колон. — Із капітаном, знаєш, ось у чому справа… якось я прочитав одну книгу… знаєш, що в організмі кожного з нас є алкоголь… натуральний алкоголь? Навіть якщо ви в житті й краплі до рота не брали, ваше тіло однаково виготовляє його… але капітан, розумієш, він один із тих, чиє тіло від природи цього не робить. Типу, народився з двома склянками нижче норми. 

— Оце так, — здивувався Морква. 

— Ага… тому коли він тверезий, він насправді тверезий. Вони називають це отверезінням. Знаєш це відчуття, коли прокидаєшся після загульної ночі, Ноббі? Так-от, він постійно таке відчуває. 

— Бідолаха, — сказав Ноббі. — Нізащо б не подумав. Не дивно, що він завжди такий похмурий. 

— Тому він завжди намагається привести себе в нормальну кондицію. Але часом перебирає з дозуванням. І, звичайно… — Колон поглянув на Моркву, — його стоптала під ноги жінка. Май на увазі, його практично все здатне стоптати. 

— Що ж нам тепер робити, сержанте? — запитав Ноббі. 

— Як думаєш, він буде проти, якщо ми з’їмо його пиріг? — задумливо запитав Морква. — Буде шкода, якщо він таки зачерствіє. 

Колон знизав плечима. 

Старші чоловіки в жалюгідній тиші спостерігали, як Морква прогризає пиріг, наче роторний подрібнювач — крейдяний кар’єр. Навіть якби це було найніжніше суфле на світі, апетит у них би не з’явився. 

Вони обдумували, яким буде життя без капітана. Однозначно похмурим, навіть без драконів. Про капітана Ваймза можна було говорити, що завгодно, але стиль у нього був. Цинічний, із брудними нігтями, але він його мав, а вони — ні. Він умів читати довгі слова й додавати. Це був теж свого роду стиль. Навіть напивався він стильно. 

Вони намагалися розтягнути хвилини, якось продовжити час. Але ніч однаково прийшла. 

Ніякої надії для них не залишилося. 

Їм доведеться вийти на вулиці. 

Була шоста година. І щось було не так. 

— Я і за Ерролом сумую, — сказав Морква. 

— А він же належав капітану, — сказав Ноббі. — У будь-якому разі, тепер про нього потурбується леді Ремкін. 

— Та це не означає, що тепер ми можемо розкидати речі, — сказав Колон. — Навіть лампову олію. Він випив навіть лампову олію. 

— І з’їв нафталінові кульки, — сказав Ноббі. — Цілу коробку нафталінових кульок. Навіщо комусь їсти нафталінові кульки? І чайник. І цукор. Від цукру він просто шаленів. 

— Хоча він був милий, — сказав Морква. — Приязний. 

— Ой, я вас прошу, — сказав Колон. — Але це якось неправильно, мати домашнього улюбленця, при гикавці якого щоразу доводиться ховатися під стіл. 

— Я сумуватиму за його мордочкою, — сказав Морква. 

Ноббі голосно висякав носа. 

Наче луна, прозвучали удари у двері. Голова Колона смикнулася. Морква встав і відчинив. 

За ними зі зарозумілим нетерпінням чекала пара гвардійців з палацу. Побачивши Моркву, що трохи пригнувся, щоб