Варта!Варта! - Террі Пратчетт
І ніхто, абсолютно ніхто не помітив тонкого, схожого на лист предмета, що плавно спускався з тіні під дахом, знову й знову перевертаючись у повітрі, як насінинка платану. Тоді він приземлився на неакуратну купу скарбів.
Це було арахісове лушпиння.
Леді Ремкін розбудила тиша. Її спальня виходила на драконячі загони, і вона звикла спати під шелест лусочок, випадкове ревіння дракона, що випускає полум’я уві сні, і голосіння вагітних самок. Відсутність будь-яких звуків подіяла на неї, немов будильник.
Перед сном вона трохи поплакала, але недовго, оскільки в нюнях і пригніченні немає сенсу. Вона запалила лампу, взула гумові чоботи, схопила палицю — усе, що стояло між нею і теоретичною втратою цнотливості, й поспішила вниз. Перетинаючи вологу галявину на шляху до розплідників, вона мимохідь задумалася, що в місті щось відбувається, але відкинула цю думку як неактуальну. Дракони були важливіші.
Вона відчинила двері.
Ну, вони ще були там. Знайомий сморід болотяних драконів — ставковий бруд впереміш із хімічним вибухом — поринув у нічне небо.
Кожен дракон балансував на задніх лапах у центрі свого загону й, вигинаючи шию, люто дивився на дах.
— Ага, — сказала вона. — Знову літає там угорі? Вимахується. Не хвилюйтеся, дітлахи. Мамуся тут.
Вона поставила лампу на високу полицю і поспішила до загону Еррола.
— Ну-ну, мій хлопчику, — почала вона й замовкла.
Еррол простягнувся, лежачи на боці. З його рота тоненькими цівками струмував сірий дим, а його живіт здіймався і опадав, наче ковальські міхи. Його шкіра, починаючи від шиї, майже цілковито побіліла.
— Гадаю, якщо я коли-небудь отримаю можливість переписати «Хвороби», то присвячу тобі цілий розділ, — тихо мовила вона, відчиняючи ворота загону. — Погляньмо, чи знизилася ця мерзотна температура?
Вона потягнулася, щоб торкнутися його шкіри, і зітхнула. Швидко відсмикнула пальці й побачила, як на їхніх кінчиках утворюються пухирі.
Еррол був настільки холодним, що аж палав.
Вона дивилася на нього, а маленькі круглі цятки, спричинені теплом її рук, зникли від крижаного повітря.
Леді Ремкін присіла навпочіпки.
— Що ж ти за дракон… — почала вона.
Почувся віддалений стук у вхідні двері її будинку. Якусь мить вона вагалася, тоді задмухнула лампу, важко ступаючи, пробралася вздовж розплідника й відсунула вбік шмат мішковини, що прикривав вікно.
У перших світанкових променях вона побачила на порозі силует вартового, пір’я на його шоломі колихалося на вітрі.
У паніці вона прикусила губу, кинулася до дверей, побігла по газону й пірнула в будинок, перестрибуючи по три сходинки за раз.
— Дурепа, от дурепа, — пробурмотіла вона, усвідомивши, що забула лампу внизу. Але в неї немає часу. Поки вона вертатиметься за нею, Ваймз міг піти.
Покладаючись на дотик і пам’ять, у цілковитій темряві вона знайшла найкращу перуку й нап’яла її собі на голову. Десь на її туалетному столику серед мазей і ліків для драконів лежав давній подарунок дурнуватого племінника із назвою, якщо вона не помилялася, «Нічна роса» — чи якоюсь такою ж безглуздою у тому ж дусі. Вона перемацала кілька пляшок, перш ніж відшукала те, що, судячи із запаху, було їй потрібно. Навіть для її носа, що вже давно вимкнув більшу частину сенсорного апарату через всепроникний драконячий сморід, цей запах здавався дуже сильним. Але, очевидно, чоловікам це подобається. Принаймні вона щось таке читала. Якась нісенітниця. Леді Ремкін посмикала верхню частину своєї нічної сорочки, що раптово стала занадто пристойною, надаючи їй положення, при якому, як вона сподівалася, показувала достатньо, особливо не оголюючись, і поспішила сходами донизу.
Зупинилася перед дверима, глибоко вдихнула, повернула ручку й усвідомила — щойно відкриваючи їх — що повинна була зняти гумові чоботи…
— Що таке, капітане, — сказала вона, намагаючись прозвучати привабливо, — а це хто, чорт забирай?
Голова придворної гвардії відступив на декілька кроків і, оскільки він був із селян, зробив кілька забобонних жестів, щоб відігнати злих духів. Вони, очевидно, не спрацювали. Коли він знову розплющив очі, вона все ще стояла там, палаючи від люті, увінчана перекошеною масою кучерів, тремтячи величезними грудьми, від неї нудко пахло бродінням… У нього пересохло в роті.
Він чув про якісь такі речі. Таких жінок називали гарпіями. Що вона зробила з леді Ремкін? Вигляд гумових чобіт його збентежив. У легендах про гарпій вони не згадувалися.
— Ну, друже, — прогриміла леді Ремкін, смикнувши нічну сорочку, надаючи їй більш пристойного вигляду. — Досить стояти, розтуляючи й стуляючи рот. Чого тобі?
— Леді Сибіл Ремкін? — запитав гвардієць, не ввічливо, прагнучи отримати підтвердження, але недовірливим тоном того, кому важко повірити, що у відповідь може пролунати «так».
— Роззуйте очі, юначе. Хто я, на вашу думку?
Гвардієць опанував себе.
— У мене повістка для леді Сибіл Ремкін, — невпевнено сказав він.
Її голос міг спепелити.
— Що означає повістка?
— Розумієте, ви маєте з’явитися в палац.
— Не можу уявити, кому я потрібна так рано-вранці, — сказала вона, спробувавши зачинити двері. Це їй не вдалося — в останню мить у них просунули кінчик меча.
— Якщо ви не прийдете, — сказав гвардієць, — мені наказали вжити заходів.
Двері знову розчахнулися, і вона притулилася до них обличчям, майже звалюючи його з ніг ароматом гнилих пелюсток троянд.
— Якщо ти думаєш, що можеш підняти на мене руку… — почала вона.
Гвардієць зиркнув убік — на клітку з драконами — лише на мить. Сибіл Ремкін зблідла.
— Ти не посмієш! — прошипіла вона.
Він ковтнув слину. Якою б страшною не була, вона — лише людина. Вона могла відкусити вашу голову лише метафорично. Він намагався переконати себе, що існували й набагато гірші речі, ніж леді Ремкін, хоча зараз вони не перебували на відстані трьох дюймів від його носа.
— Вжити заходів, — повторив він хриплим голосом.
Вона випросталася й глянула на шеренгу вартових за ним.
— Я бачу, — холодно промовила вона. — Так ви й працюєте? Шестеро бугаїв на одну слабку жінку. Дуже добре. Ви, звичайно ж, дозволите мені взяти пальто. На вулиці прохолодно.
Вона гримнула дверима.
Гвардійці тупцювали від холоду й намагалися не дивитися один на одного. Очевидно, це не було схоже на їхні звичні арешти. Арештований не повинен був утримувати вас на порозі, ні, світ працює по-іншому. З іншого боку, єдиний альтернативний варіант — вдертися до будинку й витягнути її, але він ні в кого не викликав ентузіазму. Крім того, капітан варти не був упевнений, що його людей достатньо, щоб витягнути леді Ремкін. Мабуть, знадобилась би ціла армія з кантувальними гаками.
Двері зі скрипом розчахнулися, однак вартові не побачили нічого, окрім затхлої темряви коридору.
— Так, друзі… — ніяково почав капітан.
З’явилася леді Ремкін. Його око вловило її силует, що швидко і з криком влетів крізь двері, і це цілком могло стати його останнім спогадом, якби він не опам’ятався і не поставив їй підніжку, коли вона дісталася останньої сходинки. Жінка полетіла вперед із прокльонами, заорала носом у давно не стрижений газон й ударилася головою об крихку статую античного Ремкіна, що зрештою її зупинило.
Дворучний меч, який вона тримала, приземлився прямісінько поруч із нею і деякий час вібрував.
По якімсь часі
