Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

- «Цей матеріал має властивість зберігати форму попереднього власника, тобто пам'ять, тепер він матиме форму вашого тіла. От тільки для Професора складно було підібрати розмір, в нас немає таких великих саламандр».

- Нічого, я вже звикаю до цієї одежі, навіть в одному черевику зручно гуляти, коли в тебе такі штанці.

- « А тепер ми маємо, поспішати. Ті недобрі люди, що застрелили кряка пішли в зал піднесення, до ліфтів. Прибор показує, що вони забрали з собою енергетичний кристал.»

- А Миколка, вони що його взяли в заручники?

- «Із записів  камер спостереження, які мені тільки-но  передали на дисплей скафандра, було видно, що двоє великих людей втікають від вибуху і один тягне за руку ще одного, меншого.»

- Це, точно, Миколка! – вигукнув Василько. – Біжімо швидше!

Розділ 35. Шеф

  Максиму стало значно краще, він уже не впадав у сонливість, але рухатися ще не міг. Поліцейський сидів у кріслі й розмовляв з Миколкою.

- Ти, кажеш, бачив великого звіра?

- Я з ним подружився, він був такий кумедний. - У хлопця навернулись сльози. – Він мене врятував. Витяг з підземної річки. Ми з ним ловили рибу, а потім, коли йшли до виходу з підземелля, ці двоє хотіли нас розчавити машиною.  Кудлатисько і тут мене врятував, а  он той, кульгавий, -  він вказав рукою на зв’язаного Адмірала, - його застрелив.

 Миколка затулився рукою й заплакав. Хлопець, уже не стримував плачу й сльози текли по щоках, він тільки зрідка розтирав їх по обличчю.

- Не плач! - втішала його Оля.  – Всіх цих злочинців кара не мине.  Але чому «кряк» погнався за вами?

- Він був дуже лагідний і ми дарма його боялися. Просто, йому був дуже потрібний цей «Камінець»,  від нього Кудлатисько просто трусився й бив поклони. –  Хлопець дістав з кишені алмаз. В кутку враз запручалася чорна жінка, очі її засвітилися зеленими вогниками.

- Віддай! Це належить нам - «Чорним саламандрам !»

- Ми розберемося, кому це належить.

- Звідки в тебе цей самоцвіт? – запитав дільничний у Миколки.

-     Нам з Васильком його дав Професор, щоб ми зберегли. Професор розкопав його на Снєжковій горі, а ті, двоє, - хлопець гляну з-під лоба на зв’язаних бандитів, - за ним гналися, хотіли камінця відібрати. Поранили Професора й можливо вбили.

-    Чого ж ви зразу про все мені не розповіли?

-    Професор нас попередив, щоб нікому не казали. Він сказав, що хтось із поліції їм допомагає?

-  Поліції?.. Ти не переплутав?

-  Так він казав, - Миколка винувато глянув на дільничного.

-  Гм…Дивно, щось тут не сходиться. Думаю ці громили багато цікавого мають нам розповісти. А це, - сільський шериф показав на «Алмаз», - належить державі, як історична пам’ятка.

 – Можна я роздивлюся камінець. – Оля підійшла до Миколки.  – Здається, про нього мені розповідав отець Терентій, ще про цей «Камінь» пишеться в «Одкровенні». Саме за ним полюють «Чорні саламандри».

Віна спробував взяти камінь, щоб краще його роздивитися, та враз відсахнулася – їй обпекло руку.

- Який гарячий. Як ти його держиш?

- Він мені зовсім не пече. Якби не цей камінь, бандити вбили б і мене, там у тунелі, разом з Кудлатиком. Хотіли забрати камінь, а взяти в руки його не змогли, тому і заставили мене нести.

- Чому ж вони так ганялися за цим алмазом, коли розкопали стільки золота? – Максим зацікавлено роздивлявся самоцвіт.

- Не знаю. Чув тільки, як дорогою сюди бандити розмовляли по телефону з якимось шефом. Він наказав обов’язково доставити цей «Камінь» на пульт. Шеф їм розповів де знайти ліфт і як дістатися сюди.

 - Схоже, вони доставили його по адресу, та Шеф, чи вірніше Шефиня попалася раніше, - розсміялася Оля.

- Коли востаннє розмовляли по телефону бандити? - спитав, стривожений  Максим. Він взяв із шафи телефон громили й перевіряв недавно отримані дзвінки.

- Здається, в ліфті, коли піднімалися сюди.

- Останній дзвінок був п’ять хвилин тому.  Жінка в чорному не могла тоді розмовляти з громилами, в цей час ми її зв’язали.

- Значить, є ще хтось? – стривожилася Оля.

- Виходячи з усього, так. Будьмо на готові, цей четвертий може з’явитися з хвилини на хвилину. Зараз допитаю бандитів.

 Максим встав на ноги, які ще тремтіли від напруги й направився до громил.

В цей час, у стелі, над ними відкрився люк і звідти виглянув помічник дільничного.

- Вікторе, слава Богу, ти  живий?  Я думав тебе завалило в тунелі! – здивуванню і радості Максима не було меж. Він радо пішов назустріч другові.

     - Це неймовірно, але як ти вибрався із завалу й  дістався сюди? – спитав трохи стривожений Пасічник в дільничного, в очах у нього засів якийсь дивний вогник.

      - Довго розповідати, краще допитаймо ось цих. Здається, вони щось приховують.-  Максим підійшов до більшого з бандитів. Той підняв голову, глянув через плече дільничному й від подиву витріщив очі.

- Шефе! Ви тут? – обличчя зі шрамом розпливлося, в підлабузницькій посмішці.

- В тебе що, шарики повиїжджали, де ти бачиш шефа? -  Максим струснув бандита за плечі. Та він вже не бачив поліцейського, а дивився в інший куток кімнати, через його плече. Дільничний рвучко обернувся.

- Так, Максиме! Ти вже здогадався?

Його колишній помічник, блискавично стрибнув у бік,  схватив Олю за руку й приставав до її скроні дробовика.

- Не роби дурниць, Максиме! Я не жартую. Лишній рух і ти з нею попрощаєшся назавжди.

- Не можу повірити, що ти з ними в одній шайці.

- А, ти повір! Поклади зброю й потихеньку відходь ось до того стола.

- Ти цього не зробиш, ми ж товариші.

- Зроблю, зроблю, ще й як зроблю! Це я влаштував той завал, думав - не виберешся, а ти он який живучий. Та скоро цьому буде кінець. Сьогодні я тут керую. Мені набридло, що ти завжди перший. Он і кралечку відхопив собі нівроку, шкода якщо прийдеться розпрощатися.

 Оля спробувала звільнити руку й вдарити Віктора.

- Стріляй, Максиме!

- Тільки спробуй! – Помічник клацнув запобіжником і сильніше стиснув зап’ястя дівчини, та аж скрикнула. Максим підняв руки й обережно поклав свого пістолет на землю.