Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

- Ти диви, йому навіть не пече. - Зуб здивовано вирячився на руку з алмазом.

-  Тікаймо! Зараз зірветься бензобак!

Адмірал щодуху побіг вперед,  кульгаючи на праву ногу. Зуб ухопив Миколку за поперек і кинувся за ним. У тунелі глухо  бухнуло, вогонь і полум'я розлетілось в різні боки.

Вибухова хвиля наздогнала й повалила бандитів на землю. Миколка підвівся, позаду, там де тільки-но лежав його друг, палахкотіло велике полум'я.

Розділ 33. Дещо, про курси милосердя

 Максим сидів у кріслі й здоровою рукою гладив Олине волосся. Біль у пораненій руці ставав усе нестерпнішим і він зціплював зуби, щоб не застогнати.

-  Ходімо звідси й заберімо цю «чорну змію »! – Оля глянула на жінку, яка звивалася у кутку, намагаючись вивільнитись з наручників.

- Почекаємо ще трохи, може прийдуть інші бандюги по награбоване. Ось там, біля шафи вони залишили вкрадене з могили золото. Бандити обов'язково сюди повернуться. Ми повинні їх затримати, а тоді й діти будуть в безпеці. 

 - Ви тільки дочекаєтесь своєї погибелі, прийдуть «чорні саламандри» і спопелять все ваше плем’я. Громи й блискавки впадуть на ваші голови, за те що підняли руку на орден… -  Полонена із свого кутка сичала, сипала прокльони й погрози.

  Максим, майже, не чув тих слів, він робив над собою  зусилля, щоб не знепритомніти. Широко розплющеними очима, дільничний слідкував за моніторами на пульті управління. Екрани почергово мигали, показуючи пусті тунелі, потім з’явився місячний ландшафт, якісь дивні будови й антени. За хвилину кадри змінилися,  із супутника Землі - Місяця, картинка перенеслась в далекий космос. Онищенко жахнувся, далеко з глибини Галактики, прямо до Землі, рухалася крижана хмара. При наближенні й збільшенні хмара перетворилась на сотню гострих уламків - астероїдів. Максиму здалося, що він знову марить. Здоровенні уламки налітали прямо на екран. За мить зображення зникло. На екрані з’явилась схема руху Землі й напис «До зіткнення сорок вісім годин чотирнадцять хвилин двадцять п’ять  секунд »…

- Ти це бачила? – Максим повернув голову до дівчини.

- Може, це якась комп’ютерна заставка, чи кадри з фантастичного фільму?

- Не схоже. Щось мені не подобається це кіно.

Під одним із екранів замиготіла лампочка. З’явилось зображення тунелю, по якому біжать люди. « В тридцять четвертому відсіку пожежа » – Побіг напис під картинкою.

- Я не встиг розгледіти втікачів, але, по моєму, це ті, що пограбували поховання Царя.  Вони впіймали одного зі школярів. Треба щось робити! - Дільничний рвучко піднявся із крісла, та скрикнув від різкого болю в плечі й упав непритомним. Оля підхопила поліцейського й всадила назад в крісло.

- Не метушися, йому залишилося ще дві години. Отрута діє повільно, -  злорадно промовила полонянка.

- Максиме, Максимочку! Отямся! – Дівчина трясла юнака, вона тузала його, поки дільничний знову не відкрив очі. – Не засинай!

- Не хвилюйся, зі мною все добре. Просто, якась млявість у тілі.

- Вона вдарила тебе отруєним лезом. Але ти повинен боротися, скоро прийде допомога. Любий, тільки не засинай. -  Оля  схилилася над коханим і поцілувала його в губи.

    - Не здумай померти. Я люблю тебе!

На Максима хвилями налітала сонливість і, здавалось, він уже втратив межу між дійсністю і сном. 

  Дільничний марив. Йому ввижались картинки з його дитинства: ось він їде на гнідому коні до водопою і йому шкода коника, Максимкові видається, який же він тяжкий і як, мабуть, важко коневі вести такого верхового. Сонце пече йому в потилицю й страшенно хочеться пити. Максим нахиляється до води, щоб зачерпнути в пригорщу, не втримується на коні й падає у воду. Він радий, що може напитися, але води не стає, а замість неї сухий пісок. Спрага стає нестерпною, він у надії дивиться на небо. Десь у далині гуркоче. Та це не гроза.

Дільничний розплющив очі від того, що щось в кутку грюкнуло, а в стіні відкрилися двері ліфта. Звідти, штовхаючи поперед себе хлопця, випхалися двоє закіптюжених  й обдертих до нитки бандитів. Зуб першим зупинився від несподіванки. Він не  думав у такому місці зустріти стільки людей, а тим більше сільського шерифа. Адмірал штовхнув отетерілого громилу й вони вдвох, перечепившись упали на підлогу.

- Руки за голову! – скомандував Максим, дістаючи зброю. Бандити дружно підкорилися.

- Ви, арештовані за пограбування стародавнього поховання й спроби викрадення дітей! Олю, обшукай цих негідників!

Дівчина швидко знайшла й витягла зброю з подертих штанів бандита, з іншої кишені дістала телефон. У  Зуба, вона відібрала кастет.

-  Це речові докази, поклади їх на он ту шафу під стіною, – вимовив Максим, він сидів у кріслі не піднімаючись.

 Миколка, який уже втратив усяку надію на порятунок, кинувся обнімати своїх рятівників, він плакав від радості.

- Максиме Петровичу, це ви? Вони… вони вбили мого друга! – хлипав хлопець.

- Не плач, вони за все будуть відповідати, - втішала хлопця Оля.

- А як ви дізнались, що бандити прийдуть сюди? - Миколка вже перестав схлипувати, лише розтирав сльози кулаком.

- Дедуктивний метод, хлопче, - ледь посміхнувся дільничний. – Надіюсь, ти Шерлока Холмса читав?

- Звичайно! А мої друзі, вони залишилися, вони залишилися десь там, у тунелі?

- Ми їх обов’язково знайдемо. А зараз допоможи Олі пов’язати цих злочинців, бо я щось погано себе почуваюсь.

  Почувши останні слова, бандити заворушилися й підняли голови, та Оля стукнула Зуба по голові туфлею. На іншого Максим направив зброю.

- Чого ви боїтесь, порвіть їх! Він тяжко поранений, а вона проста жінка! – заверещала Казимира Аделаїдівна із свого кутка.

- Я сказав не рухатись! Попереджаю я гратись не буду. Один рух і я стріляю. Другої втечі не буде.

 Зуб і Адмірал невдоволені припали знову до землі, а Миколка з Ольгою міцно пов’язали їм руки мотузками, які дістали із сумки «чорної нінзя». Тим часом Максиму, знову, застелила очі пелена.  Помітивши, що юнак непритомніє, Оля підійшла до Максима й схилилась над дільничним. Через хвилину, він ледь розплющив очі. Оля бачила, що її любимий вгасає на очах. Вона гарячково думала: як же йому допомогти, як врятувати коханого. Коли Максим приходив до тями,  вона цілувала його й підбадьорювала словами, та від того ради було мало. Вона ставала й ходила із кінця, в кінець по кімнаті, ніби намагаючись десь