Страта - Марина та Сергій Дяченко

Ірена, загаявшись, мовчки кивнула.

«Це МОДЕЛЬ», говорила вона собі, читаючи газети тижневої давності. Це МОДЕЛЬ, думала вона, переглядаючи кримінальну хроніку за трьома телепрограмами одночасно. Це тільки зовні схоже на звичне життя. Це МОДЕЛЬ, і який був задум моделятора — біс його знає...

— Ніку, як ви гадаєте — чому в цьому... світі так багато усіляких злочинів? Незважаючи на всі ці вироки... І вам не здається, що світ схибнувся на правосудді? На жорстокому правосудді?

Ірена намагалася, щоб голос її звучав якомога природніше.

Гінеколог знизав плечима:

— Це — до Яна... Це його життя і його професія.

— А коли... повернеться Ян? — запитала вона після паузи.

— Залежно від того, як підуть справи... Він зараз крутить два процеси одночасно. Цивільний і кримінальний.

— Утомлюється, бідолашний, — пробурмотіла Ірена з дивною інтонацією. Нік відірвався від екрана і з подивом глянув на неї:

— Що?

— Нічого...

— «...Незвичайний магазин! — радісно повідомила дикторка. — Можливо, найбільш старомодні з нас будуть шоковані... напевно сподобається дітям. Минулої неділі...»

На екрані з’явилася міська вулиця. Ірена напружилася — красива вулиця, недільне стовповисько... Як це далеко і неможливо, як хочеться поринути в усе це — хоч на хвилину...

— «...На лихо суворим учителям. Сподіваємось, що почуття гумору переможе, й асортимент магазина викличе захват чи обурення, але вже байдужими, напевно...»

Яскрава вітрина. Яскраво-жовтий пластиковий скелет у натуральну величину, десяток відрубаних рук, цілком схожих на справжні, якісь дохлі мухи, дохлі миші, павуки на гумках...

В реальному, ЗОВНІШНЬОМУ світі такі магазинчики існують уже давно. Здається, все це Ірена по телевізору уже бачила...

— «...Розіграші та сюрпризи! Увага! Вчимося жартувати і не ображатися на жарти!.. Виявивши в каміні „труп“ улюбленого кота, не поспішайте непритомніти — скоріше за все, це муляж — вас розігрує ваш власний синочок...»

Ірена скривилася.

— «...Приходьте до нас! Тут відчиняються двері в новий світ — страхітливих казок і пригод!»

Вивіска над входом: «Святкові жарти і сюрпризи». Прилавок, покупці, діти з роззявленими ротами... Жанрові сценки за участю ікластих масок...

Ірена приглушила звук. Обернулася до Ніка:

— А ось вас, наприклад, справедливо засудили на смерть?

Лікар знизав плечима:

— Це як подивитись...

— Одне з двох — або вас засудили неправильно, або Ян вчинив несправедливо, залишивши вас живим... Принаймні...

— Ірено! Я сказав — до Яна. З усіма такими питаннями — до професіонала. А я, як ви знаєте, авторитет зовсім в іншій галузі... Хочете... кави?

Вона похитала головою, збираючись відмовитись — і раптом застигла з розкритим ротом.

З екрана дивився хлопчик. Білявенький, худорлявий, років дев’яти.

— Увага... Поліцією північно-східного приміського сектора виявлений Ілля Ворохт, десяти років, що зник п’ять днів тому при загадкових обставинах... Хлопчик фізично здоровий, але перебуває в стані сильного стресу; з кіл, близьких до слідства, стало відомо, що дитина, як видно, уникла вірної смерті, дивом вислизнувши з рук убивці-маніяка...

«Скільки можна... — прошепотіла Ірена. — Світ маніяків і катів... Навіщо, заради якого експерименту тобі знадобилося конструювати ЦЕ?»

Вона не відразу зрозуміла, що говорить уголос. І що Нік дивиться на неї — пильно, важко.

— Не один тільки Трош уміє молитися Творцеві, — сказала вона, долаючи замішання.

Але виявилося, що рятівна вигадка не досягнула вух Ніка. Він уже підвівся і вийшов — остання Іренина фраза прозвучала у порожнечі.

Семироль повернувся через три дні. Ірені, що спостерігала з вікна, здалося, що він втомився і засмучений; утім, вона не настільки добре знала його, щоб стверджувати це напевно. Ззовні, в усякому разі, Семироль залишався цілком коректним.

— Які новини, Яне?

— Різні... Як завжди. Один процес виграли, другий загрожує затягнутися...

Адвокат тримався, ніби нічого й не сталося — наче й не стояв між ними спогад про ганебну і болючу «першу спробу». Ірені ж повсякчас доводилося робити над собою зусилля.

— Яне... У мене до вас розмова.

Їй непросто далися ці слова, але і відступати вона не бажала.

Деякий час Семироль дивився на неї допитливо. Потім усміхнувся:

— Неприємна?

— Так.

— Ходімо...

По дорозі до кабінету їм зустрівся Нік. Привітався, заклопотано провів поглядом — але запитати ні про що не наважився.

За вікнами згустився вечір. Семироль увімкнув настільну лампу, звично обернув її променем від себе; на велику мапу лягла кругла світлова пляма. Ірена мигцем подумала: оце зараз жителі паперового географічного світу приймають