Страта - Марина та Сергій Дяченко

Може, саме доля обірвала їхню з Яном «шлюбну» ніч? Хто сказав, що Творець неодмінно має бути з блискавками (куди скромніший і ефективніший миттєвий, болісний спазм певних м’язів). Цікаво, що підготує доля на випадок другої Семиролевої спроби (а в тому, що така спроба буде, Ірена не сумнівалась анітрохи).

«Анджею, — запитувала вона, дивлячись у небо, — мені довго ще чекати?» Співробітники Петера, мабуть, уже зарплату не отримують...

Небо мовчало. Трош холоднокровно трощив пляшки.

Напередодні Ірена, провівши годину в бібліотеці з магнітними рибками, ознайомилася з докладною мапою місцевості. Плани Семироля, який колись викупив неродючу ділянку серед гір, тепер були їй набагато зрозуміліші: тікати з ферми через хребти було можливо тільки в разі підтримки з повітря. (Простіше кажучи, якщо на втікача чекає вертоліт із досвідченим пілотом, та ще для надійності польова кухня і рота автоматників...)

Можливо, який-небудь аскет, що все життя ходив босоніж і харчувався кониками, зміг би пробитися через ці гори. Туристський досвід Ірени для цього не годився.

«Погнався за красою... — з гіркотою бурмотіла Ірена, спостерігаючи, як вилискували під сонцем мальовничі верхів’я. — Хороша моделька, хай тобі біс...»

Мапи міста й околиць були ретельно опрацьовані — Ірена відшукала навіть власний будинок при дорозі. І тим більше її насторожило, що територія по той бік гір виявилася при цьому позначена лише кількома штрихами, двома-трьома назвами. Кінець МОДЕЛІ? Але ж мусить десь бути край, рубіж? Анджей же не Бог, аби ліпити весь світ цілком...

Вона розглядала антену-тарілку на даху. Супутникова антена передбачає наявність супутника. Невже Анджей і шматок всесвіту встиг сюди причепити?!

В’юнилася по горах дорога. Ірена непогано водила машину — але щоб сісти за кермо тут — треба бути схибнутим... як-от — вампір...

Вона ядуче посміхнулася власним думкам. Заглянула в прочинені двері гаража — всюдихід Семироля був відсутній разом із господарем, зате білий легковик із напівстертим червоним хрестом нудьгував на самоті.

Машина (Ірена знала) на ходу. І навіть здогадувалась, у кого ключі — у Ніка...

У гаражі пахло своєрідно й гостро — але не відразливо. Ірена зробила крок уперед; разом із нею в гараж увірвався вітер, хитнулися голі лампочки під стелею.

Завдяки величезним ребристим колесам біла машина була схожа на балерину... в десантних черевиках. «Кермо лягло в долоні довірливо і просто. Мотор завівся з півоберта... Повільно, ще не вірячи собі, вона вивела машину за ворота — і зрозуміла, що вільна! Тепер не доженуть навіть на найкрутішому повороті...»

— Гуляєте?

Ірена різко обернулася. Трош, за спиною якого теліпалася рушниця, винувато знизав широченними плечима: вибачте, мовляв, не хотів налякати...

— А ви зібралися на полювання? — відповіла вона запитанням на запитання.

Трош зітхнув:

— Я хотів... узимку сюди приходять дикі кози. Минулого року я підстрелив одну...

— А... срібні кулі у вас є?

— Що? — здивувався Трош.

Деякий час Ірена дивилася на нього впритул. Щоправда, Трош стояв спиною до світла — вона погано бачила його обличчя.

— Троше, а ви машину водите? — запитала вона, коли мовчання вже затяглося.

— Ні... Навіть за кермо сідати не пробував... Я тільки механік.

— Але чому? Якщо вам дозволяють стріляти з рушниці, то чому не навчили водити машину?

— Це упущення, — сказав, нечутно підійшовши, Нік. — Добре було б іще практикум «їзда по нерівній місцевості». З орієнтацією по мапі. Хоча, у принципі, легше найняти мікроавтобус, щоб він відвіз усіх бажаючих туди, куди вони вкажуть... Троше, Ельза скаржиться, що котел тече. Сходи перевір.

Трош зітхнув. Поставив рушницю в куток і покірно вийшов.

— Мені не подобається хід ваших думок, Ірено, — сказав Нік, проводжаючи його очима.

Вона промовчала.

— Ви бачите рабів і господаря... Ви бачите ув’язнених і тюремника. І у вас виникає природне обурення: чому вони не тікають?

— Чому вони не тікають? — повторила Ірена, дивлячись на рушницю.

— Бо кожен з нас уклав з Яном угоду. Договір. У кожного в якийсь момент був вибір... Атож, не треба так саркастично посміхатись. І потім — куди тікати? Приміром, Ельзі? Ви гадаєте, на свободі її чекає щось краще — окрім тієї ж панелі? Що чекає Троша, Сіта? Вічний страх. Вічна втеча. Новий вирок — або куля щиросердних подільників.

— А що чекає... вас? — запитала Ірена несподівано для себе.

Нік усміхнувся краєчком рота. Нічого не відповів, підібрав рушницю, вийшов із гаража; Ірена наздогнала його на півдорозі до будинку:

— Я щось не те сказала? Вибачте...

— Що ви, Ірено! Які образи... За ці шість років у мене не залишилося друзів... утім, їх не стало набагато раніше — в залі суду. Вам це, напевно, знайоме...

— Так... — вона спохмурніла.

— Ну от... Дружина вже вийшла заміж. Сини впевнені, що я мертвий... Куди мені тікати, Ірено?! Єдина людина, що якось мене зрозуміла і підтримувала увесь цей час — Ян... Вам це здається неприродним? Так, я