Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона - Аманді Хоуп
Час ніби сповільнив свій біг, битва ніяк не закінчувалася. Скоро його високість вже стояв біля гори трупів, а воїни все не здавалися. Вони божевільні, чи що? Будь-яке інше військо, зрозумівши марність такої битви, вже покинуло б поле бою. А ці все перлі. Від початкового числа їх залишилася, напевно, всього лише третина. Принца вже не було видно за ворогами, його оточили з усіх боків. Ми могли спостерігати лише спини нападників.
Несподівано щось сталося, почувся переможний крик кількох ворожих голосів.
- Ні! - вирвалося в жаху, і я схопилася за пересохле горло, внутрішньо молячи: «Тільки б він вижив!»
Ванька не кажучи ні слова, рвонув до принца. А я навіть зупинити його не змогла, так було страшно.
Підбігши ближче, брат почав творити магію. У повітря несподівано піднялися кілька воїнів і, немов закинуті чиєюсь сильною рукою, відлетіли на пристойну відстань. Потім ще п'ятеро. Більше він, напевно, не зміг підняти.
Троє людей обернулися і побігли на Ваньку, я присіла, закрила очі і затулила вуха.
- Не хочу! Не хочу! - прошепотіла. - Не хочу перебувати в цьому жахливому світі. Нехай це буде лише жахливий сон!
Але стільки я не просила у простір, нічого не змінювалося. Все так само дзвеніла сталь, все так само чулися крики і стогони.
Зглотнувши гірку слину, зібравши всю свою мужність, піднялася і повільно відкрила очі. Бій тривав, і це означало, що принц ще живий. Ванька теж тримався і досить непогано відбивав напади.
Напад паніки почав проходити, перетворюючись на гнів. Мої чоловіки можуть зараз загинути, а я нічого зробити не можу!
Чому ніхто не сказав, коли ми йшли з нашого світу, що нас чекають битви? Захопити б з собою парочку автоматів, або хоча б травматичної зброї, і то були б грізною силою в цьому середньовіччі.
Може так збіглося, але як тільки я перестала боятися, обстановка в битві кардинально змінилася.
Ворожі атаки ставали з кожною миттю все слабші, залишки війська, нарешті, зрозумівши всю марність своїх дій, кинулися бігти. Ті, хто ще намагався битися, побачивши, що основна частина віддала перевагу втечі, теж стали відступати.
Ванька рушив за ними, але тільки до тих пір, поки не дістався до принца. Удвох вони ще якийсь час спостерігали за відступаючим ворогом, але варто було останньому воїну зникнути з виду, як Дракон, несподівано впав, як підкошений. Я злякано скрикнула і кинулася до нього.
На бігу бачила, як брат теж підскочив до принца і допоміг піднятися, спираючись на Ваньку, Його Високість попрямував у мій бік.
«Якщо може ходити, значить, все не так погано», - пронеслося в моїй голові, поки я долала решту метрів.
Коли я добігла до них, Дракон повільно опустився за землю, і здається, втратив свідомість. Кинулася до нього і в жаху застигла. Величезну рану, що проходила через всю черевну порожнину, побачила відразу. Принц був весь у крові і зупинити її не було ніякої можливості.
Внутрішньо я вже зрозуміла, що з такими пораненнями не живуть, але зовні постаралася зберегти спокій.
- Треба зняти з нього обладунки, - наказала братові. - Розріж тут і тут.
Брат, молодець, не гаючи часу, схопити меч і просто виконав мій наказ.
Тільки шансів на виживання, принцу це не додало. Навіть якби ми були в моєму світі, і в цю ж хвилину він потрапив на операційний стіл, шанси на порятунок були б малі. А тут...
Зрізавши з принца одяг, просто доклала його до рани. Вона одразу просочилася кров'ю.
- Ляль, зроби що-небудь, - у розпачі видав брат, бачачи, що я бездію.
- Вань, - почала я, намагаючись говорити рівно, хоча всередині все тремтіло. - Йому вже нічим не допомогти.
На брата не дивилася, винно опустивши погляд. Серце стиснулося таким болем, немов невидима рука намагалася його вирвати.
Іван несподівано схопив мене за плечі.
- Ти цілитель! Ти можеш його врятувати!
- Вань, я...
- Давай! - струснув він мене гарненько, так, що навіть зуби клацнули. - Ти не пам'ятаєш, але магія нікуди не поділася! Ти мене зцілила майже з такою ж раною, навіть шраміка не залишилося. Просто повір мені!
Він говорив з такою гарячковістю, з таким запалом, що я мимоволі заразилася його настроєм.
- Але я не знаю як?
- Світлано, рідненька, будь ласка! Він з такою надією заглядав мені у очі, що відмовити я не змогла.
Розуміючи всю марність моїх потуг, все-таки зважилася спробувати.
Притиснула руки до рани, вони тут же пофарбувалися в темно-червоний. Закрила очі, намагаючись зосередитися.
- Лялю, це просто, як дихати, - підказував брат. - Ти вмієш!
А я сиділа і розуміла, що час з кожною хвилиною все витікає, і поки я ось так от силюся щось згадати, принц просто помре.
Така гіркота затопила від власного безсилля.
Як же так?! Я ж стільки часу пропрацювала в лікарні, стільком людям допомогла, стільки ран зашила. А зараз...
Стоп! Мене немов громом вразило відкриття! Той хлопчисько, мотоцикліст, після аварії. у якого рука раптово сама приросла! Що, якщо це зробила я?!
Навіть дихання перехопило, від подібного припущення!
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно