Варта!Варта! - Террі Пратчетт

…зрештою, дракон був дійсно благородний. Він не мав справи з грошима й не лихословив. Він однозначно міг щось зробити й для околиць міста. Наприклад, спалити їх до самого ґрунту. 

«А ми ж дійсно це зробимо, — подумав він. — Це так по-анк-морпоркськи. Якщо не вдається перемогти або підкупити його, зробіть вигляд, що так і було задумано». 

«Хай живе дракон». 

Його очі знову помітили маленького хлопчика. Він ледь-ледь помахав своїм прапором і запитав: 

— Можна знову вигукнути «ура»? 

— Чому б і ні? — запитав Ваймз. — Незабаром усі закричать. 

З палацу долинули приглушені звуки багаторівневого руйнування… 

Еррол схопив ротом мітлу, потягнув її по підлозі і, схлипнувши від зусиль, надав їй вертикального положення. Після довшого схлипування та декількох фальстартів йому вдалося засунути її кінець між стіною і великою бляшанкою лампової олії. Якусь мить він не рухався, дихаючи, наче ковальські міхи, а тоді штовхнув. 

Глек певний час ще стояв, раз чи двічі гойднувся вперед-назад, а потім упав і розбився об плитку. Необроблена, дуже погано очищена олія розтеклася чорною калюжкою. 

Величезні ніздрі Еррола здригнулися. Десь у задній частині його мозку незнайомі синапси вистукували телеграфним ключем. Величезні інформаційні потоки затопили густий сполучний нерв, що вів до його носа, несучи незбагненні факти про потрійні зв’язки, алкани та геометричну ізомерію. Однак майже все це не потрапило до частинки мозку Еррола, яка відповідала за його особистість. 

Він знав лише те, що йому раптово дуже, дуже сильно захотілося пити. 

У палаці відбувалося щось дуже серйозне. То провалювалася підлога, то з гуркотом обвалювалася стеля… 

У підземеллі, заповненому щурами, за дверима з більшою кількістю замків, ніж у найбільшій скарбниці світу, лежав, усміхаючись у темряві, Патрицій Анк-Морпорка. 

На вулиці запалювали багаття. 

Анк-Морпорк святкував. Ніхто не був упевнений, чому, однак вони налаштувалися на свято, відкрили бочки, насадили биків на рожна, кожній дитині видали паперовий капелюх та святкову чашку, — сумно ж, якщо всі зусилля коту під хвіст! У будь-якому разі, це був доволі цікавий день, а анк-морпоркці надавали великого значення всіляким розвагам. 

— Особисто я думаю, — сказав один із гульвіс, прогризаючи величезний жирний шматок напівсирого м’яса, — король-дракон — не така вже й погана ідея. Якщо задуматися. 

— Він мав такий величний вигляд, — зауважила жінка праворуч, ніби пробуючи ідею на смак. — Такий блискучий. Гарний і розумний. Охайний. Має в собі якусь гідність, — вона подивилася на кількох молодших хлопців, що сиділи далі за столом. — Проблема сучасного людства в тому, що воно не має гідності. 

— Та ще й, звісно, зовнішня політика, — сказав третій, хапаючи реберце. — Якщо задуматися. 

— Ти про що? 

— Про дипломатію, — рівним голосом сказав любитель реберець. 

Вони задумалися. Було видно, як вони прокручують цю ідею у своїх головах і думають про неї і так, і сяк, ввічливо намагаючись побачити, до чого він веде. 

— Не знаю, — повільно сказав експерт у галузі монархії. — Цей дракон має, в основному, два способи ведення переговорів. Тобто він або засмажить вас живцем, або ні. Виправте мене, якщо я помиляюся, — додав він. 

— У цьому й суть. Скажімо, прибуває посол із Хапонії, самі знаєте, які вони зарозумілі, і, припустимо, каже: ми хочемо це, ми хочемо те, і те ми теж хочемо. Ну, — сказав він, осяйно всміхнувшись, — ми на це говоримо: замовкни, а то повернешся додому в урні. 

Вони подумки спробували цю ідею на смак. А щось у ній таки було. 

— Але в Хапонії є великий флот, — невпевнено сказав монархіст. — Палити дипломатів може бути трохи ризиковано. Люди побачать, як на човні повертається купка попелу, і косо на нас дивитимуться. 

— Ну тоді ми скажемо: «Гей ви, хапонійці, якщо не хочете перетворитися на калюжку бруду, краще вам поворушитися, вйо!». 

— Ми дійсно можемо так сказати? 

— Чому б і ні? А тоді ми скажемо, щоб посилали данину і щоб коштовності не забули! 

— Я ніколи не любила хапонійців, — твердо сказала жінка. — Те, що вони їдять! Це просто огидно. І постійно бурмочуть щось на своєму варварському жаргоні… 

У темряві спалахнув сірник. 

Ваймз склав руки чашечкою навколо полум’я, закурив поганенький тютюн, кинув сірник у стічну канаву й побрів вниз вологим, всіяним калюжами провулком. 

Якби й було щось у цьому світі, що пригнічувало його більше, ніж власний цинізм, так це те, що нерідко він не був настільки цинічним, як реальне життя. 

«Ми ладнали з іншими багато століть, — думав він. — Практично в цьому й полягала вся наша зовнішня політика. Щойно ж я чув, як ми оголошуємо війну стародавній цивілізації, з якою ми завжди більш-менш ладнали, навіть попри їхню смішну говірку. Що далі — світова війна? Найгірше те, що ми, мабуть, переможемо». 

Подібні думки, хоча з дещо іншою перспективою, спадали на думку громадським діячам Анк-Морпорка, коли наступного ранку кожен із них отримав коротку записку, що містила наказ з’явитися в палаці на діловий обід. 

У ній не зазначалося, чий то був наказ. І, — як вони зауважили, — хто саме буде обідати. Тож тепер усі вони зібралися в передпокої. Там відбулися значні зміни. Це місце ніколи не можна було назвати особливо вишуканим. Патрицій вважав, якщо дати людям комфорт, вони, можливо, захочуть залишитися. З меблів там було лише кілька дуже старих стільців та портрети колишніх міських правителів на стінах, зі сувоями та іншими речами. 

Стільці й досі були тут. Портрети зникли. Точніше, заплямовані й подерті полотна були звалені в куті, але позолочені рамки щезли. 

Радники намагалися не дивитися один одному в обличчя й сиділи, постукуючи пальцями по колінах. 

Нарешті пара дуже схвильованих слуг відчинила двері до головної зали. Крізь них, похитуючись, увійшов Люпін Вонс. 

Більшість радників і так не спала всю ніч, намагаючись сформулювати політику поведінки щодо дракона, але Вонс мав такий вигляд, ніби не спав багато років. Його обличчя набуло барви прокислої ганчірки для посуду. Він ніколи не був особливо вгодованим, а тепер узагалі мав вигляд мумії, яку витягнули з піраміди. 

— Ну, — промовив він. — Чудово. Усі тут? Тоді, мабуть, проходьте сюди, панове. 

— Ем, — сказав голова Гільдії злодіїв, — у записці згадується про обід? 

— Так? 

— З драконом? 

— О боги, ви ж не думаєте, що він вас з’їсть? — здивувався Вонс. — Що за ідейка! 

— Ніколи не думали, — сказав голова Гільдії злодіїв із полегшенням, що вийшло з його вух, наче пара. — Така дурниця. Ха-ха. 

— Ха-ха, — сказав голова Гільдії торговців. 

— Хо-хо, — сказав голова Гільдії вбивць. 

— Думаю, ви для нього занадто жилаві, — зауважив Вонс. — Ха-ха. 

— Ха-ха. 

— А-ха-ха. 

— Хо-хо. 

Температура знизилася на кілька градусів. 

— То не були б ви такі люб’язні пройти за мною? 

Велика зала змінилася. По-перше, вона стала набагато більшою. Кілька стін, що з’єднували її із сусідніми кімнатами, було вибито, стелю і пару верхніх поверхів повністю прибрали. Підлога була масою сміття, окрім середини кімнати — там лежала купа золота… 

Ну, чогось золотавого. Схоже, хтось облазив палац і притягнув сюди все, що сяяло чи блищало. Там були і картинні рами, і золоті нитки з гобеленів, і срібло, і поодиноке коштовне каміння. З кухонь притягнули супниці, підсвічники, каструлі, уламки