Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Але все це пішло шкереберть 30 квітня цього року, саме тоді, коли я гадав, що справи починають налагоджуватися. Мій улюблений проект просувався, і мені вдалося створити Колесо-Привид; я звільнився з роботи, спакував свої манатки й був готовий вирушати на пошуки багатших пасовиськ, миліших куточків. Я й досі не поїхав тільки тому, що наближався цей день, знаменний на свій похмурий кшталт, і цього разу я збирався дізнатися, хто стоїть за набридливими замахами на моє життя і що у нього на меті.
За сніданком я зустрівся з Люком, і він передав мені цидулку від моєї колишньої дівчини, Джулії. У коротенькому листі вона висловлювала бажання зустрітися зі мною. Тому я заїхав до неї, але знайшов Джулію в її помешканні мертвісінькою. Очевидно, дівчину вбила схожа на собаку почвара, яка трохи згодом напала й на мене. Мені вдалося знешкодити цю істоту. Перш ніж забратися з місця трагедії, я швиденько обшукав квартиру і знайшов неповну колоду дуже дивних гральних карт, яку прихопив із собою.
Ці карти надто скидалися на магічні карти Таро, вживані в Амбері та Дворах Хаосу, аби не зацікавити такого чаклуна, як я.
Так. Я чаклун. Мене звати Мерлін, і я син Корвіна Амберського і Дари з Дворів Хаосу, а тутешні приятелі знали мене як Мерля Корі, розумного, компанійського, спортивного хлопця. Хочете дізнатися подробиці — почитайте Кастільоне[48] та лорда Байрона, бо я ще й до біса скромний, стриманий та неговіркий.
Карти ці виявилися справжніми магічними об’єктами, і я зрозумів, що так і мало бути, коли з’ясував, що Джулія після нашого розриву заприятелювала з таким собі Віктором Мелманом, окультистом. Мій візит до студії цього джентльмена завершився тим, що він спробував ритуально вбити мене. Від цієї примусової церемонії мені вдалось ухилитись і розпитати його про деякі речі, перш ніж певні місцеві обставини та мій ентузіазм спричинили його смерть. Ось і все, що треба знати про цей ритуал.
Я дізнався від нього достатньо, аби зрозуміти, що він був лише знаряддям у чиїхось руках. У руках особи, яка підштовхнула його до спроби принести мене в жертву та, цілком можливо, стояла за вікопомними (для мене) подіями, що припадали на кожне 30 квітня.
На жаль, я не мав часу довго роздумувати над цими можливостями, бо невдовзі мене вкусила (так, вкусила) приваблива рудоволоса жінка, яка матеріалізувалася в помешканні Мелмана. Цьому передувала наша з нею коротенька телефонна розмова, під час якої я намагався видати себе за Мелмана. Її укус мене спаралізував, та поки він подіяв ще не до кінця, я зумів забратися звідти, скориставшись однією з тих магічних карт, що знайшов у Джулії. Завдяки карті я опинився в товаристві Сфінкса, і він дав мені час отямитись, аби я міг зіграти з ним у дурнувату гру в загадки, яку так полюбляють ці істоти, бо тих, хто не може знайти відгадку, вони просто зжирають. Додам лише, що цей Сфінкс виявився поганим гравцем.
Так чи інакше, але я повернувся до Тіні Земля, де тоді мешкав, і там дізнався, що оселя Мелмана згоріла за час моєї відсутності. Я намагався видзвонити Люка, бо хотів із ним пообідати, але дізнався, що він виїхав зі свого мотелю, залишивши для мене листа, в якому повідомляв, що вирушив до Нью-Мексико у справах. У листі була й назва мотелю, де він планував зупинитися. Портьє попросив мене передати Люкові перстень із блакитним каменем, який той забув у своєму номері, і я погодився.
Вилетівши до Нью-Мексико і помандрувавши ще трохи, я нарешті зустрівся з Люком у Санта-Фе. Поки чекав на нього в барі, щоб пообідати разом, до мене причепився із запитаннями чолов’яга на ймення Ден Мартінес. У мене склалося враження, що Люк запропонував йому певну комерційну оборудку, і той хотів пересвідчитися, чи вартий Люк довіри та чи здатний він поставляти запропоновану продукцію. Потім ми з Люком пообідали й вирішили проїхатися на авто гірським серпантином.
Мартінес вистежив нас, і коли ми вийшли з автівки помилуватися нічним краєвидом, відкрив стрілянину. Можливо, він вирішив, що довіряти Люкові не варто і товарів від нього не дочекатися. Люк уразив мене тим, що теж витягнув зброю та й уколошкав того Мартінеса. А опісля трапилося ще дивніше. Люк звернувся до мене на ім’я — на моє справжнє ім’я, яке я ніколи йому не називав, сказав, хто я такий і звідки, й наказав мені сісти в автівку та й забиратися під три чорти. Свою пропозицію підкріпив тим, що вистрелив у землю мені поміж ніг. Видно було, що він не налаштований на дискусію, тому я зробив так, як було сказано. А ще Люк порадив знищити ті чудернацькі Козирі, що вже встигли врятувати мені життя. Під час цієї розмови я також з’ясував, що він був знайомий з Віктором Мелманом...
Я поїхав, але недалеко. Припаркувавшись біля підніжжя гори, пішки повернувся на місце подій. Люка там уже не було. Зникло й тіло Мартінеса. До готелю Люк не повернувся ні того вечора, ні наступного дня, тому я теж виїхав звідти. Єдиною людиною, якій міг довіритись і яка, справді, могла порадити мені щось розумне, був Білл Рот. Він — адвокат, мешкав у північній частині штату Нью-Йорк. А ще був добрим другом мого батька. Я поїхав до нього й розповів йому все, що зі мною сталося.
Білл змусив мене ще сильніше відчути, що з Люком пов’язана якась таємниця. Люк, до речі, дуже енергійний та кмітливий високий рудоволосий юнак атлетичної статури, вдатний до будь-чого, але хоча ми з ним приятелювали багато років, я практично нічого не знав про його родину. Саме на це й звернув мою увагу Білл.
Сусідський хлопчина на ім’я Джордж Генсен узявся вештатися поблизу нас із Біллом, ставлячи несподівані запитання. А ще я мав дивну телефонну розмову, під час якої почув схожі запитання. Обох співбесідників цікавило, як звати мою матусю. Зрозуміло, я збрехав. Той факт, що моя мати належить до темної аристократії Дворів Хаосу, їх аж ніяк не обходив. Але той, хто мені зателефонував, розмовляв моєю мовою — тарі, і цим заінтригував мене настільки, що я запропонував зустрітися та обмінятися інформацією того ж вечора в барі місцевого заміського клубу.
Але мій дядько Рендом, Король Амбера, несподівано викликав
