Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Під новим кутом зору в слабкому райдужному гало я нарешті роздивився обличчя леді. Це була Джасра, саме та жінка, яка мало не вбила мене своїм укусом у квартирі Мелмана. За мить вона щезне звідси, а разом з нею зникне й мій шанс одержати певні відповіді, від яких, можливо, залежить моє життя.

— Джасро! — заволав я, намагаючись завадити їй сконцентруватися.

Це не спрацювало, але спрацювала Фракір. Мій зашморг, що наразі виблискував сріблом, схопив жінку за горлянку, несподівано обернувшись навколо гілки, котра звисала ліворуч від Джасри, своїм вільним кінчиком.

Леді почала танути, очевидно, не усвідомлюючи, що вже пізно.

Вона не могла козирнутися, бо залишилася би без голови.

Але за мить це зрозуміла. Я почув, як вона захрипіла, зробивши крок назад, її абриси знову стали чіткими, постать матеріальною, сяяння зникло. Вона впустила Козир з рук й ухопилася нігтями за шнурок, що обвивав її шию.

Я підійшов до неї та поклав руку на Фракір, а та відчепилася від гілки й обкрутилася кінчиком навколо мого зап’ястка.

— Доброго вечора, Джасро, — сказав я, смикнувши за шнурок так, що її голова відкинулася назад. — Спробуй ще раз застосувати до мене свій отруйний укус, і тобі знадобиться бандаж на шию. Ти мене зрозуміла?

Вона спробувала щось відповісти, але не змогла. Кивнула головою.

— Зараз трохи розпущу зашморг, — сказав я, — аби ти могла відповідати на мої запитання.

Я послабив хватку Фракір, і Джасра почала кашляти, а потім кинула на мене такий погляд, який міг би перетворити пісок на скло. Її магічний конструкт остаточно розвіявся, тому я також не став утримувати образ Лоґрусу.

— Чому ти мене переслідуєш? — запитав я. — Що я тобі зробив?

— Ти диявольський виплодок! — прохрипіла вона і спробувала плюнути в мене, але у неї надто пересохло в роті.

Я смикнув за Фракір, і Джасра знову зайшлася кашлем.

— Відповідь не годиться, — констатував я. — Спробуй іще раз.

Але раптом вона посміхнулася, дивлячись на щось у мене за спиною. Не відпускаючи Фракір, я кинув погляд у тому напрямку. Повітря позаду мене й праворуч почало тремтіти — незаперечна ознака, що зараз хтось з’явиться тут за допомогою Козиря.

Не готовий стикнутися зі ще однією, додатковою загрозою, я засунув вільну руку в кишеню й витягнув звідти власні Козирі. З карти, що була згори, на мене дивилася Флора. Чудово. Те, що треба.

Я сконцентрував на ній свої думки, дивлячись не на погано освітлену карту, а ще далі. Відчув, що увага Флори зосереджена на іншому об’єкті, але вона теж відчула мій виклик і відгукнулася.

— Так? — почув я.

— Забери мене! Швидко! — проказав я.

— Це терміново? — запитала вона.

— Краще тобі в це повірити, — відповів їй.

— Гм... добре. Ходи-но сюди.

Побачив її в ліжку. Видіння ставало чіткішим та чіткішим. Вона простягнула мені руку.

Я взяв її за руку. Почав рухатися до неї саме тієї миті, коли позаду пролунав дзвінкий голос Люка:

— Стій!

Але я вже проходив крізь Козир, тягнучи за собою Джасру. Вона намагалася вирватись, і їй це майже вдалось. Я перечепився через бильце ліжка. Тільки тут помітив поруч із Флорою бородатого молодика, який ошаліло витріщився на мене з іншого боку ліжка.

— Хто... що...?! — почав він, коли я криво посміхнувся, відновлюючи рівновагу.

За моєю бранкою стало видно розмиту постать Люка. Він кинувся уперед і схопив Джасру за руку, відтягуючи її від мене. Вона захрипіла, бо це змусило Фракір ще сильніше затягнутись у неї на шиї.

Чорт забирай! Що тепер робити?

Раптом Флора підскочила з перекривленим обличчям. Напахчене лавандою простирадло впало з неї, коли вона, несподівано стрімким рухом, викинула вперед кулак.

— Ах ти, суко! — вигукнула Флора. — Пам’ятаєш мене?

Удар прийшовся Джасрі по щелепі, тож я ледь устиг зірвати з її шиї Фракір, щоб та не опинилася разом із Джасрою в руках Люка, який тільки й чекав на це.

Обоє вони зникли, а тоді розтануло й мерехтіння.

Тим часом той темноволосий парубійко видерся з глибин ліжка й поспіхом хапав розкидані речі. Він не став витрачати час на те, щоб одягатись, а просто притиснув купу одежин до живота і хутко позадкував до дверей.

— Роне, ти куди? — запитала Флора.

— Мені треба йти, — відказав незнайомець, штовхаючи двері та прошмигуючи крізь них.

— Гей! Почекай!

— Не можу! — долинуло із сусідньої кімнати.

— Прокляття! — сказала вона, втупившись у мене. — Вмієш ти зіпсувати людині її особисте життя! — тоді гукнула навздогін хлопцеві: — Роне! Аякже обід?!

— Мушу побачитися з моїм психоаналітиком, — почулося із сусідньої кімнати, а потім грюкнули наступні двері.

— Сподіваюся, ти хоч розумієш, яку чудову пригоду щойно зруйнував, — зауважила Флора.

Я зітхнув.

— Коли ти з ним познайомилася? — поцікавився.

Вона насупила брови.

— Гаразд, учора, — визнала. — І можеш не либитися по-дурному. Таке не завжди залежить від часу. Я точно знаю, що з цього могло бути щось особливе. Але ж такі дикуни, як ти чи твій татусь, завжди готові сплюгавити дивовижне почуття...

— Вибач, — сказав я. — Дякую, що перенесла мене. Певна річ, він повернеться. Ми просто налякали його до біса. Але як він може не повернутися тепер, коли знає тебе?

Вона усміхнулася.

— Так, ти викапаний Корвін, — констатувала вона. — Дикун, але проникливий.

Флора підвелася, підійшла до шафи, узяла звідти халат кольору лаванди й накинула на себе.

Зав’язуючи пасок, поцікавилась:

— А що то таке взагалі було?

— Це довга історія...

— Тоді краще я послухаю її під час ланчу. Ти хочеш їсти?

Я розплився в усмішці.

— Зрозуміло. Ходімо.

Вона провела мене вітальнею у стилі Прованс[51] до просторої кухні, де панували кахлі та мідний посуд. Я запропонував їй свою допомогу, але Флора вказала мені на стілець біля столу.

Дивлячись, як вона видобуває з холодильника купу харчів, я сказав:

— Насамперед...

— Так?

— Де ми?

— У Сан-Франциско, — відповіла.

— Чому ти саме тут займаєшся домашнім господарством?

— Коли я закінчила зі справами Рендома, то вирішила зостатися тут. Місто знову почало мені подобатися.

Я ляснув пальцями. Геть забув, що Рендом доручив їй з’ясувати, кому належить складська будівля,