Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я відвернувся і знову перевів увагу на карти. Було складно зосередити погляд через сіру поволоку і дивний ефект далини. Але видіння нарешті прояснилося: переді мною постав вкритий травою берег, на який я дивився — чи ж давно? Навколо — спокійні води. Праворуч в око впало щось кристалічне і яскраве.

Я втримував зображення силами уваги. Звуки з-за плеча свідчили: Люк силується звернутися до мене, але слів розібрати було неможливо. Я продовжив вдивлятися в Козир, що ставав усе чіткішим. Але повільно-повільно. Щось боляче вдарило мене під ребрами справа. Я змусив себе не зважати на біль і продовжив зосереджуватися.

Нарешті пейзаж на карті почав наближатися до мене і збільшуватися. З’явилося знайоме відчуття прохолоди, коли сцена поглинула мене, а я — її. Над тим маленьким озерцем панувала елегійна непорушність.

Я впав на траву і важко дихав; серце гупало, а бік — болів. Відчуття того, як множинні світи пролітають крізь мене, досі не минало — неначе залишкові образи автострад, які зринають, коли ти заплющуєш очі після довгого дня водіння.

Відчувши запах солодкої води, я знепритомнів.

Краєм свідомості я відчував, що мене тягнуть, несуть, а потім допомагають плентатися вперед. Далі — період абсолютної безтями, що межувала зі снами і мареннями.

...Я блукав вулицями зруйнованого Амбера під навислим небом. Скалічений янгол з вогнистим мечем крокував небесами, завдаючи ударів. Там, де падав його меч, здіймалися дим, пил і полум’я. Німбом йому слугувало моє Колесо-Привид, навсібіч розкидаючи могутні вітри, на хвостах у яких мчали страшні почвари. Вони облямовували обличчя янгола, наче темна жива вуаль, і сіяли хаос та руїну всюди, куди влучали. Палац було наполовину зруйновано, а неподалік височіли шибениці, на яких висіли, гойдаючись на вітрі, мої родичі. В одній руці я стискав клинок, а на іншій тремтіла Фракір. Тепер я дерся вгору, аби зійтися в герці зі смолянисто-чорним супостатом. Доки я дерся на кам’янисті кручі, ніяк не міг позбутися похмурого відчуття, що моя неминуча поразка — передбачена заздалегідь. Хай навіть так, думав я, але почвара полишить це місце з численними ранами, які їй доведеться зализувати.

Коли я наблизився, ворог помітив мене. Його обличчя лишалося прихованим, навіть коли він підняв зброю. Я кинувся вперед, шкодуючи лише про те, що не встиг отруїти клинка. Двічі повернувшись, я зробив фальшивий випад і вдарив кудись у ліве коліно ворога.

Потім спалахнуло світло — і я падав, падав... Шматочки полум’я спускалися навколо мене, неначе вогненна буря.

Я падав, здавалося, півтора століття і приземлився нарешті на чорний кам’яний стіл, розкреслений наче сонячний годинник. Мене мало не простромив ґномон посередині циферблата — вельми божевільно, навіть як на сон. У Дворах Хаосу не було сонячних годинників, адже там немає сонця. Я лежав на краю внутрішнього замкового двору під високою чорною вежею і збагнув, що не можу поворухнутися — не те що встати. Вгорі на низенькому балконі стояла моя матір Дара у справжній подобі. Вона дивилася на мене у своїй жахній могутності й красі.

— Мамо! — кричав я. — Звільни мене!

— Я послала тобі допомогу, — відповіла вона.

— А що з Амбером?

— Я не знаю.

— А з моїм батьком?

— Не розмовляй зі мною про мерця.

Вістря неквапливо повернулося, розташувавшись у мене над горлом, а тоді почало повільно, але невпинно спускатися.

— Допоможи мені! — кричав я. — Мерщій!

— Де ти? — вигукнула вона, повертаючи голову й блискаючи очима. — Куди ти зник?

— Я досі тут! — волав я.

— Де ти?

Я відчув, як вістря торкнулося моєї шиї...

Видіння порушилося і розпалося на шматки.

Мої плечі спиралися на щось тверде, а ноги витягнулися вперед. Хтось щойно стиснув моє плече і провів рукою по шиї.

— Мерлю, все гаразд? Хочеш випити? — запитав знайомий голос.

Я глибоко вдихнув і видихнув. Кілька разів кліпнув. Світло було синім, а весь світ став комбінацією ліній та кутів. Ковшик з водою опинився біля мого рота.

— Ось, — промовив голос Люка.

Я випив усе.

— Хочеш іще?

— Так.

— Хвилинку.

Я відчув, як Люк відступив, а його кроки — подаленіли. Тоді поглянув на дифузно-освітлену стіну за шість чи сім футів від мене. Потім провів долонею по підлозі. Здавалося, вона зроблена з того самого матеріалу.

Невдовзі Люк повернувся, усміхнувся і дав мені ще один ківш. Я випив і його, а тоді повернув Люкові.

— Хочеш іще? — запитав він.

— Ні. Де ми?

— У печері — великій і приємній.

— Де ти взяв воду?

— У сусідньому гроті, ось там, — він кивнув. — Там кілька діжок. А ще багато їжі. Хочеш перекусити?

— Ще ні. З тобою все добре?

— Я трохи поскубаний, але неушкоджений, — відповів він. — Здається, кістки в тебе не зламані, а порізи на обличчі більше не кривавлять.

— Уже щось, — усміхнувся я.

Я повільно звівся на ноги, водночас проганяючи рештки марень. Тоді я побачив, що Люк відвернувся і йде геть. Я просто ішов за ним, а потім таки запитав:

— Куди ти йдеш?

— Туди, — вказав він ковшем.

Я ішов за ним через отвір у стіні до холодного гроту розміром з вітальню у моїй старій квартирі. Чотири великі дерев’яні діжки стояли вздовж стіни ліворуч від мене. Люк підійшов до найближчої з них і почепив ківш на її верхній край. Уздовж дальньої стіни було розкладено стопки ящиків і купи пакетів.

— Консерви, — оголосив він. — Фрукти, овочі, шинка, лосось, печиво, цукерки. Кілька ящиків вина. Портативна плита. Удосталь сухого спирту. Навіть пляшка чи дві коньяку.

Він розвернувся і, швидко прошмигнувши повз мене, знову рушив до вестибюля.

— Куди тепер? — запитав я.

Але Люк рухався швидко і нічого не відповів. Довелося поквапитися, щоб наздогнати його. Ми пройшли ще кілька відгалужень та отворів, перш ніж він спинився перед одним і кивнув.

— Убиральня там. Просто дірка з кількома дошками. Я б радив тримати її накритою.

— Що це все в біса таке? — запитав я.

Він підняв руку.

— За хвилину зрозумієш. Сюди.

Він завернув за сапфіровий ріг і зник. Повністю дезорієнтований, я рушив у тому ж напрямку. Після кількох поворотів і одного сліпого завулку я остаточно загубився. Люка ніде не було видно.