Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Та хоробрість, яка в ньому пробудилася, була вже нездоланною: так просто він друзів не покине. Він вагався, намацуючи Перстень у кишені, а тоді знову боровся сам зі собою; а тим часом рука підповзала все ближче. І тут у ньому зміцніла рішучість. Схопивши короткого меча, який лежав поряд, він підвівся навколішки, перехилився через тіла своїх друзів і щосили рубонув по зап'ясті руки, що повзла. Меч перерубав руку, але і сам тієї ж миті розколовся до руків'я. Пролунав вереск, і світло згасло. У темряві почулося погрозливе гарчання.
Фродо впав на Мері й відчув холод його обличчя. І відразу ж він пригадав те, що забув, коли насунула імла: будинок під горою і Томові співи. Він пригадав віршик, якого їх навчив Том. Тихим розпачливим голосом він почав: «Гей! Томе Бомбадиле!» — і з цим іменем його голос наче зміцнів: зазвучав живо та повнокровно, барабаном і сурмою відлунюючи в темному склепі.
Гей! Томе Бомбадиле! Томе Бомбадилло!
Крізь води, ліс і брили, очерет, могили,
Крізь сяйво сонця й зір прислухайся й почуй нас!
О Томе Бомбадиле! Прийди і порятуй нас!
Запала така глибока тиша, що Фродо почув биття свого серця. Після нестерпно довгої миті йому відповів далекий, мов крізь землю чи товщу стіни, зате ясний наспів:
Старий Том Бомбадил — веселун великий;
Синя-синя його куртка, жовті черевики.
І ніхто ще не спіймав Тома, бо він майстер:
Ноги в нього найпрудкіші, а пісні — найкращі.
І тут щось загуркотіло, мов повалилось і покотилося каміння, і до склепу вдерлося світло, справжнє світло, ясне світло дня. У кінці склепу біля ніг Фродо утворився розлам; у ньому, наче в рамі проти світла ранкового сонця, з'явилася голова Тома (капелюх, перо, все як годиться). Проміння впало на підлогу й освітило обличчя трьох гобітів, котрі лежали біля Фродо. Вони не поворушились, але світло змило з них мертвотну блідість. Тепер вони ніби просто спали глибоким сном.
Том пригнувся, зняв капелюха і з піснею зайшов до темного склепу:
Геть, старий Могильний Духу! Щезни в світлі сонця!
Розвійся туманом, вітрами по полю,
Розлетися по світах за далекі гори!
Не вертай сюди ніколи! Виповзай з могили!
Щоб тебе забули, йди за ніч чорніший
До зачинених воріт, поки просвітліє світ.
При цих словах зачувся крик, і склепіння у глибині могильника з гуркотом завалилося. Потім пролунав пронизливий вереск, що поступово завмер у незбагненній далині; все затихло.
— Ну, друже Фродо! — сказав Том. — Виходьмо на чисту траву! І поможи їх винести.
Вони винесли надвір Мері, Піпіна та Сема. Коли Фродо виходив із могильника востаннє, він помітив у купі обваленої землі відрубану руку, яка все ще корчилася, мов недобитий павук. Том знову зайшов досередини, довго там гупав і грюкав, і насамкінець з'явився з великим оберемком скарбів — золотих, срібних, мідних і бронзових; були там ланцюги, перли, оздоби з коштовним камінням. Він виліз на верхівку могильника і скинув усе це в зелену траву.
Там він став, із капелюхом у руці та вітром у чуприні, глянув униз на трьох гобітів, котрі лежали горілиць на траві. Піднявши правицю, він мовив чітко і владно:
Прокидайтесь зі сну, веселі хлоп'ята!
Зігрівайте серця! Тріснув камінь клятий;
Нарозтіж двері тьми; мертву руку втято.
Ніч поглинула Ніч, Браму відчиняйте!
На превелику втіху Фродо, гобіти заворушилися, потяглися, протерли очі й нарешті звелися на ноги. Вони зачудовано озирнулися, спершу помітивши Фродо, а потім Тома власною персоною на верхівці могильника; а потім глянули на себе — у білому шматті, коронованих і підперезаних блідим золотом.
— А це що за чудасія? — здивувався Мері, намацуючи золотий віночок, що зсунувся на одне око. І тут затнувся, його обличчям промайнула тінь, і він заплющив очі. — Звісно, я пам'ятаю! — сказав він. — Уночі напали на нас люди з Карн-Дума і побили нас. Ах! Спис у серці! — і вхопився за груди. — Ні! Ні! — мовив, розплющуючи очі. — Про що це я? Мені щось наснилось. А ти куди подівся, Фродо?
— Певно, збився з дороги, — сказав Фродо, — та не будемо про це. Подумаймо, що нам зараз робити! Треба йти далі!
— У такому лахмітті, пане? — мовив Сем. — Де моя одежа? Він жбурнув вінець, пояс і персні на траву й безпорадно озирнувся довкола, наче сподіваючись знайти свої плащ, куртку, штани й іншу гобітську одіж.
— Можете не шукати, — сказав Том, зістрибнувши з могильника, і розсміявся, танцюючи довкола них у сонячному світлі. Здавалося, нічого жахливого не трапилось; і справді, дивлячись на веселого Тома з іскринками в очах, гобіти заспокоїлися.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Піпін, утішений і спантеличений водночас. — Чому ні?
Але Том захитав головою:
— Ви з могили врятувались, мов з глибокої води. Одіж — то мізерна втрата, ви радійте, що живі. Тепле сонце хай зігріє серця ваші і тіла! Скиньте це холодне шмаття, погасайте голяка! Ну, а Том піде на полювання!
Він побіг підстрибом у долину, посвистуючи та гейкаючи. Фродо спостерігав, як той біг на південь зеленою долиною між горбами, далі насвистуючи та виспівуючи:
Гей! Ну! Ну, ж бо ви! Ви куди ідете?
Вверх, вниз, тут чи там, близько, вдаль чи десь-то?
Гостровух, Мудроніс, Свистохвіст і Мудьчик,
Мій маленький Білоступ і старий Товстунчик!
І так він співав, біжучи, та ще й підкидаючи і ловлячи капелюха, аж поки не зник за горою: та ще довго вітер, який тепер повернув на південь, доносив його гей ну! гей ну!
Сонце знову пригрівало. Гобіти трішки погасали по траві, як їм порадив Том. А тоді повлягалися грітися на сонці зі втіхою, зрозумілою кожному, хто несподівано перенісся з морозної зими в теплий край або хто після тривалої хвороби якось уранці встав із ліжка й відчув, що день знову сповнений надій.
Коли повернувся Том, вони вже віджили (і зголодніли). Спочатку над краєм пагорба з'явився Томовий капелюх, потім і він сам, а слухняною шворкою за ним — шестеро поні: п'ять їхніх і ще один. Цей був, без сумніву, старий Товстунчик: більший, дужчий, гладкіший (і старіший), аніж решта поні. Їхній власник Мері насправді їх так не називав, але віднині ці поні відгукувалися на прізвиська, які дав їм Том. Він покликав їх одного за
