Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Зі свого місця я бачив, що інші силуети — такі самі почвари. І вони теж були мертві. Другого оглянутого мною звіра було проштрикнуто кілька разів, і йому бракувало однієї ноги. Третього порубали на шматки. З усіх них витікала рідина і трохи відгонило гвоздикою.

Я оглянув добряче втоптану ділянку. У суміші дивної крові та роси можна було розгледіти часткові відбитки людських черевиків. Я пошукав ще і натрапив на один неушкоджений слід. Він вказував у тому напрямку, звідки я прийшов.

Мій переслідувач? Можливо, Б? Той, хто знешкодив собак? Ішов мені на допомогу?

Я похитав головою. Я надто втомився вишукувати сенс там, де його нема. Продовжив розвідку, але більше цілих слідів не знайшлося. Я повернувся до розколини і забрав піхви. Сховав у них зброю і приторочив до пояса. Закріпив його на плечах, щоб меч висів на спині. Руків’я стирчатиме над рюкзаком, коли я одягну його. Просто не уявляю, як можна бігти, коли ця штука висить на боку.

Я з’їв хліб і рештки м’яса, випив трохи води і ковтнув вина. А тоді вирушив далі.

* * *

Наступного дня я багато бігав, хоча слово «день» — неправильна назва для незмінного буття під розкресленим пунктиром небом, картатим небом, небом, осяяним невпинними коліщатами та фонтанами світла. Я біг, доки не стомився, тоді відпочив і побіг далі. Я економив харчі, адже відчував, що по інші припаси доведеться тягнутися дуже далеко, а це також вимагає від тіла значної енергії. Я утримався від мандрівок навпростець, адже пекельні гонитви крізь Тіні мають свою ціну, а мені б не хотілося бути геть виснаженим, коли я нарешті прибуду на місце. Я часто озирався назад. Зазвичай нічого підозрілого не помічав. Час від часу, однак, здавалося, що я бачив переслідувача. Проте можливі й інші пояснення, зважаючи на фокуси, які можуть показувати Тіні.

Я мчав, доки не збагнув, що нарешті наближаюся до свого місця призначення. Здається, досі жодних нових катастроф і наказів повернутися назад не спостерігалося. Я мимохідь міркував, чи був це гарний знак, а чи найгірше ще попереду. У будь-якому разі я знав: ще раз посплю, трохи помандрую — і нарешті прибуду туди, куди хочу. Крихта обережності, крапля уважності — і вже є привід для оптимізму.

Я летів крізь широку галявину, порослу лісом із кристалічних форм. Чи справді вони були живими, а чи становили геологічний феномен, я не знав. Вони викривлювали перспективу й ускладнювали пересування. Та я не бачив жодних ознак життя у тому блискучо-глянцевому місці; саме тому й вирішив розбити там свій останній табір.

Я наламав кілька кристалічних гілок і встромив їх у рожевий ґрунт, що за консистенцією скидався на наполовину застиглу мастику. Вибудував коло з паль, які сягали мені десь до плеча, і став посередині. Зняв Фракір із зап’ястя, проговорив необхідні інструкції, а тоді поклав мотузку на свою блискучу стіну.

Фракір видовжилася і розтягнулася, ставши завтовшки з волосину, а тоді обплела павутинкою кристалічні гілки. Я почувався в безпеці. Якось не вірилося, що хто-небудь здатен перетнути магічний бар’єр — і щоб Фракір не стрибнула на нього й не задушила до смерті.

Я розстелив плащ, ліг і заснув. Чи довго я спав — не знаю. Жодних снів не пригадую, але й нічого мене не турбувало.

Щойно прокинувся, покрутив головою, аби зорієнтуватися, але куди б я не глянув, краєвид був однаковим. Усюди виднілися переплетені кристалічні гілки. Я повільно звівся на ноги і випробував ґрунт на міцність. Твердий. Мій частокіл обернувся на крижану клітку.

Хоч мені і вдалося обламати маленькі гілочки, та всі вони розташовувалися згори, а це не дуже сприяло моєму звільненню. Патички, встромлені мною спочатку, потовщали й міцно вкоренилися. Вони не ламалися навіть від найпотужніших ударів.

Клята перешкода розгнівала мене. Я замахнувся клинком — і навколо посипалися крижані пластівці. Прикрив обличчя плащем і ще кілька разів махнув клинком. Тоді я зауважив, що моя долоня — мокра. Глянув на неї і побачив, що вона кривавить. Деякі уламки виявилися дуже гострими. Я відмовився від меча й продовжив копати клітку. Час від часу стіни тріскалися й дзенькали, але все одно трималися.

Зазвичай я не страждаю на клаустрофобію. І хоча моє життя не перебувало в небезпеці, щось у блискучій в’язниці дратувало мене, незалежно від самої ситуації. Хвилин з десять я лютував, а потім змусив себе вгамуватися, аби мислити чітко.

Я розглядав блискуче мереживо гілок, аж доки не впізнав барви й текстури Фракір, що перепліталася з ними. Я доторкнувся кінчиками пальців до неї і промовив наказ. Мотузка засяяла ще яскравіше, спалахнула всіма барвами веселки і зупинилася на червоному сяйві. Кілька секунд потому пролунав скрип.

Я квапливо відступив до центру клітки й щільніше загорнувся в плащ. Якщо я сяду навпочіпки, то шматочки згори пролетять більшу відстань, а отже, ударять мене сильніше. Тож я стояв рівно, захистивши голову й шию руками, а руки — плащем.

Скрип перетворився на тріск, за яким почувся гуркіт, ляскіт і торохтіння. Раптом я відчув удар у плече, але не впав.

Із дзенькотом і скрипом споруда почала сипатися на мене. Я досі стояв на ногах, хоча й отримав іще кілька ударів.

Коли звуки припинилися і я знову роззирнувся, то помітив, що дах — зник, а я стою по литки в уламках кристалічних гілок з твердого, схожого на корал матеріалу. Деякі з бічних пагонів розкололися мало не на рівні ґрунту, а інші опинилися під неприродними кутами, тож цього разу кілька добрих копняків повалили їх на землю.

Мій плащ порвався в багатьох місцях, а Фракір, обплутавшись навколо моєї лівої щиколотки, почала підніматися до зап’ястя. Крижані пластівці тріщали під ногами, коли я ішов геть.

Я витрусив плащ і спробував заспокоїтися. Потім ішов з півтори години, лишивши небезпечну місцину далеко позаду, і тільки згодом спинився і поснідав у спекотній похмурій долині, яка трохи відгонила сіркою.

Уже завершуючи трапезу, я почув гуркіт: праворуч від мене гірським гребенем мчала рогата, озброєна бивнями істота, а за нею — лиса почвара з помаранчевою шкірою, довгими кігтями й роздвоєним хвостом. Обидві вили, але в різних тональностях[47].

Я кивнув. Просто одна бісова тварюка переслідує іншу.

* * *

Я продирався крізь замерзлі землі й палючі краї, під дикими й мирними небесами. А потім, через багато годин,