Танок драконів - Джордж Мартін
— Твій малюк тепер з богами,— сказала полісунка зарюмсаній матері.— Ніколи вже він не відчує болю й голоду, ніколи не заплаче. Боги віддали його землі й деревам. Боги всюди: у камінні та струмках, у птахах та звірині. І твій Горбок до них приєднався. Він стане світом і всім, що є у цьому світі.
Слова старої прошили Клубка, мов ножем. «Горбок усе бачить. Він спостерігає за мною. І все знає». Клубок не міг від нього заховатися, не міг зачаїтися за материними спідницями, не міг утекти разом із собаками від батькової люті. Собаки! Вислохвіст, Нюхач, Гарчун. «Добрі були пси. Мої друзі».
Коли батько побачив, як собаки обнюхують Горбкове тіло, він не зміг визначити, хто саме загриз малого, отож зарубав сокирою всіх трьох. Руки в нього трусилися так, що змусити замовкнути Нюхача він зміг лише з другого удару, а покінчити з Гарчуном вдалося тільки з четвертого. В повітрі висів густий дух крові, скавчання собак неможливо було слухати, та коли батько підкликав Вислохвоста, той усе одно підбіг. Це був найстарший пес, звичка слухатися перемогла страх. Заки Клубок прослизнув у його шкуру, було вже запізно.
«Ні, батьку, будь ласка, не треба»,— намагався він сказати, але собаки не вміють людської мови, тож вихопилося тільки жалюгідне дзявкотіння. На голову пса опустилася сокира, й хлопчак у хатині заверещав. «Ось звідки вони дізналися». За два дні по тому батько потягнув малого в ліс. Узяв із собою і сокиру, тож Клубок подумав, що і його він зарубає, як зарубав собак. Але натомість батько віддав малого Гаґонові.
Знагла Варамир прокинувся, мов од поштовху, все тіло трусилося.
— Підйом! — горлав голос.— Підйом, треба тікати. Їх сотні.
Сніг укрив Варамира цупким білим покривалом. «Як холодно!»
Варамир спробував поворухнутися, але руки примерзли до землі. Звільняючи їх, він лишив у кризі клапті шкіри.
— Підйом! — знову загорлала жінка.— Вони на підході.
Це повернулася Будячина. Вона, схопивши Варамира за плечі, трусила його, волаючи йому просто в обличчя. Варамир відчув запах з рота, відчув теплий подих на занімілих од холоду щоках. «Зараз,— подумав він,— або це, або смерть».
Зібравши останні сили, він вистрибнув з власної шкіри та пірнув у її тіло.
Будячина, вигнувши спину, заверещала.
«Збочення». Хто це промовив — вона, чи він сам, чи Гаґон? Варамир гадки не мав. Її пальці розтислися, і його власне тіло повалилося в снігову кучугуру. Списосуджена дико борсалася й верещала. Тінь-кіт на початку також опирався, і снігова ведмедиця мало не дуріла — кидалася на дерева, каміння, ба на порожній простір, але зараз було ще гірше.
— Забирайся, забирайся! — почулося з вуст жінки. Тіло заточилося, впало, знову підвелося, вона махала руками та хвицала ногами, мов у недоладному танку: це два духи боролися за тіло. Вона зробила ковток морозного повітря, й Варамир якусь мить насолоджувався цим смаком і силою молодого тіла, аж тут її зуби клацнули — і рот наповнився кров’ю. Вона піднесла руки до обличчя. Варамир спробував їх знову опустити, але вони не слухалися, а жінка вже видряпувала очі. «Збочення»,— пригадав він, затоплений кров’ю, болем і божевіллям. Він хотів заверещати, а жінка в цю мить виплюнула відкушений язик.
Білий світ крутнувся і зник. На хвилю здалося, наче Варамир опинився у віродереві — червоними різьбленими очима спостерігав, як на землі слабко корчиться присмертний, а під місяцем танцює божевільна — засліпла й закривавлена, плачучи червоними сльозами й роздираючи на собі одяг. Але обоє зникли, а він здіймався, танучи, і його дух несло холодним вітром. Варамир був у снігу й у хмарах, він був горобцем, білкою, дубом. Між дерев безшумно пролетів пугач, полюючи на зайця,— Варамир був і в пугачі, і в зайці, і в деревах. Глибоко під мерзлою землею сліпо рилися в темряві дощові черв’яки — й Варамир був і в них також. «Я — і ліс, і все, що в ньому»,— захоплено подумав він. У повітря злетіла сотня круків: відчувши, як він пролітає поряд, вони закрякали. Заревів великий лось, злякавши дітей, які вчепилися йому в спину. Сонний деривовк підвів голову й загарчав у повітря. Але їхні серця не встигли ще зробити й наступного удару, як Варамир уже пролетів, шукаючи своїх — Одноокого, Пронозу, Нагонича,— шукаючи свою зграю. Вовки врятують його, пообіцяв він собі.
Така була його остання людська думка.
Справжня смерть прийшла зненацька: він відчув холод, немов занурився в крижані води замерзлого озера. А тоді помчав разом зі своєю зграєю через залиті місячним світлом сніги. Половина світу була темна. «Одноокий»,— збагнув Варамир. Він завив — і Проноза з Нагоничем відгукнулися луною.
Досягнувши гірського гребеня, вовки зупинилися. «Будячина»,— пригадав Варамир, і щось у ньому засумувало за тим, що він втратив, а щось — за тим, що він зробив. Унизу весь світ укрився кригою. Стовбуром віродерева повзли пальчики паморозі, тягнучись один до одного. Порожнє селище вже більше не було порожнім. Серед снігових заметів блукали блакитноокі тіні. Хтось був убраний у брунатне, хтось — у чорне, а хтось і взагалі голяка, і шкіра їхня побіліла, наче сніг. Між пагорбів літав, зітхаючи, вітер, і з ним линули запахи: мертвечини, засохлої крові, шкіри, від якої тхнуло цвіллю, гниллю й сечею. Проноза, загарчавши, вищирила зуби й наїжачила шерсть. «Не люди. Не здобич. Не воно».
Постаті внизу ворушилися, але були неживі. Одна по одній вони звели голови до трьох вовків на пагорбі. Останньою глянула істота, яка була колись Будячиною. Вбрана у вовну, хутро й шкіру, вона вся була покрита памороззю, яка потріскувала з кожним рухом і блищала у місячному світлі. З кінчиків пальців звисали блідо-рожеві бурульки — десять довгих ножів з мерзлої крові. А в очницях тріпотіло блакитне сяйво, надаючи грубим рисам обличчя неземної вроди, якої ця жінка ніколи не мала за життя.
