Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Я люблю вечір, обожнюю сутінки. Особливо літні, коли повітря настільки густе і насичене, що здається, хоч ножем ріж, як іменинний пиріг.

Йду, не поспішаючи, додому. Під ногами, взутими в босоніжки, м'яко пружинить трава, обдаючи ступні прохолодною росою. У парку темно, але я знаю його як свої п'ять пальців. Буквально декілька хвилин ходу, і вже з’явиться освітлена вулиця, а там, за два кроки, і мій будинок.

Звичайно, не варто було так затримуватися у подруги. Але літо, відпустка та обговорення планів на майбутній відпочинок зайняли, як виявилося, багацько часу. Катя, звичайно, запропонувала викликати таксі, але я відмовилася. Йти всього нічого, а так грошики заощаджу. Та й район у нас досить спокійний, тут зроду не було нічого кримінального. В просвіті алейки вже видніється дорога в плямі жовтого світла вуличного ліхтаря, і я мимоволі прискорюю кроки.

Раптовий і досить-таки відчутний поштовх в спину силою інерції змушує мене пробігтися трохи вперед, а потім все ж впасти ниць, ледве встигнувши підставити руки, щоб сильно не вдаритися обличчям. Хтось навалюється зверху, вибиваючи весь дух, і затикає мені рот і ніс долонею. Я намагаюся скинути чуже тіло, брикаюсь, намагаючись піднятися, втрачаючи залишки повітря в легенях. Але мене нападник сам піднімає на ноги, не забираючи при цьому руку від мого обличчя, а іншою міцно тримає під грудьми. Темрява заважає розглянути, що робиться навколо, а тьмяне світло від вуличних ліхтарів зі сторони дороги і зрідка проїжджаючих машин, вихоплює лише темні силуети. Я розумію, що зловмисник не один, їх мінімум четверо, і у мене зовсім немає шансів на порятунок. Мене тягнуть кудись в сторону, не звертаючи уваги на мій жалюгідний опір, підбадьорюючи один одного радісним і завзятим улюлюканням. Я дряпаюсь, брикаюсь, звиваюся як змія, до відчуття, що мої легені зараз розірве від нестачі кисню, до помаранчевих плям перед очима, до похололих знесилених кінцівок, а потім втрачаю свідомість. Або мені так здається, бо навіть в несвідомому стані продовжую відбиватися, відчуваючи, як грубо задирають на мені спідницю, з силою стискають зап'ястя, несамовито, рвуть одяг.

***

Злегка розплющую повіки і розумію, що все це мені наснилося. Мене обіймають теплі ласкаві руки, притискають до твердих оголених грудей, і я на хвилину починаю усвідомлювати, що це був лише сон, сон про минуле. Насправді, я зараз зовсім не на Землі, а в іншому світі, і лежу не у холодній сирій траві, а в теплому м'якому ліжку, поруч з чоловіком. Він теж теплий, навіть гарячий, і приємно пахне, і ласкаво гладить мене по спутаному волоссю, і заспокоює, усипляючи знову. Але, на жаль, в своїх сновидіннях я знову, замість відпочинку, пірнаю в безодню хворобливих спогадів.

***

Я приходжу в себе в якомусь підвалі, за ґратами маленького віконця десь під стелею слабко світиться сірий світанок. Мені холодно і страшно, хочеться пити і їсти. Живіт, здається, взагалі прилип від голоду до спини, а в голові гуде, як після перепою, але я-то знаю, що з Катеринкою ми пили тільки чай. Як я тут опинилася? Пам'ятаю парк, напад і провал. Може, цей збоченець мене вкрав і тримає тут з невідомої метою, як у фільмі "Спліт"?

Спогади накривають хвилею, і мені хочеться завити від болю і страху. Невже це сталося зі мною? Чим я заслужила таке? Боже! Боже! Боже! Не хочу думати, не хочу згадувати, що ці нелюди зробили зі мною, не хочу, не буду!

Я закушую долоню, щоб привести себе до тями і вперше звертаю увагу, у що я одягнена. Брудна сорочка, широка спідниця до щиколоток з безліччю кишень, яскравий розшитий пояс. Ці нелюди мене що, переодягли?

Слідом за цим беруся розглядати себе пильніше. Тонкі руки, вузькі долоні з обрізаними під корінь нігтями. Це не мої руки! Я досить висока, статна дівчина, а кінцівки явно належать особі більш мініатюрної комплекції. Прислухаюся до відчуттів. Крім головного болю, спраги і голоду більше ніякого дискомфорту, абсолютно ніякого. Але ж якщо було то, що було, я повинна відчувати себе зовсім по-іншому! Піднімаю руки до голови в спробі поправити волосся і знаходжу ще одну невідповідність, я ─ блондинка з короткою стрижкою, а тепер моє коси довжиною до пояса синяво-чорного кольору.

У скронях починає чітко вистукувати пульс, а голова боліти ще більше, хоча, здавалося, куди вже тут. Прикриваю очі, лягаю на кам'яну підлогу, в надії відчути себе краще, і поринаю в небуття.

***

Маячні видіння злегка відступають, дозволивши мені на кілька секунд опинитися в свідомості. Я знову відчуваю знайомий затишний запах чоловіка, а на мій лоб опускається прохолодний компрес. Мені жарко, здається, горить кожна найменшенька діляночка шкіри, кожна пора, кожна клітинка мого тіла. Полегшення приносять лише вологі примочки і обтирання холодною водою, і то ненадовго.

- Потерпи, потерпи, маленька, - підбадьорливо шепоче вже звичний голос, і знову хтось невтомно обтирає мене прохолодною тканиною.

- Не хочу більше вмирати, - тихо, ледь відкриваючи пересохлі губи, вимовляю у відповідь. - Це боляче!

- Ти не помреш, маленька. Не помреш, вже можеш мені повірити! - В цьому голосі вчувається впевненість, і я заспокоююся, засинаючи знову.

Пам'ять, ніби, намагається надолужити згаяне і знову підсовує флешбеки, в яких я все ще полонянка моторошної, сирої темниці.

***

Іноді мені здається, що я не винесу цієї муки. Я втрачаю себе, втрачаю свою особистість, часом я забуваю своє ім'я, своїх рідних, своє життя. Мені доводиться весь час повторювати: Я ─ Аліна, Аліна Ярова, я ─ Аліна. Але спогади і емоції Айне сильні. Настільки сильні, що за ці кілька днів, я вже з ними зріднилася, зрослася. Часом приходить стражник. Він приносить мізерну їжу і тухлу воду. На більше я Айне - вбивця, не заслужила.

Але ми знаємо, хто вбив Джерома, знаємо, але довести не можемо. Серце тужить і плаче за коханим, ─ я ж теж тепер його люблю ─ за рідними, які залишились в тому світі, за життя цим і тим, за веселими студентськими вечорами з однокашниками, за компанією незамінної Катрусі, за мамою і татом.