Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд
Стежка неухильно вела вгору, і чим вище вони піднімалися, тим рідше на їх шляху траплялися дерева. Родючий грунт залишився позаду, внизу, а тут, серед каменів, не могла прижитися майже жодна рослина. Лише зрідка погляд натикався на викривлені маленькі деревця в кам'янистих ущелинах, притиснуті до землі в безперервній боротьбі з вітром. Потім зникли і ці карлики. Ліс скінчився.
Тепер вони йшли серед скель. Часом стежка зникала, ставала непомітною. Часом з'являлися помилкові стежки. Незнайомка стала часто зупинятися і запитливо озиратися на свого провідника, але той кожен раз заспокоював її, показуючи то жестом, то поглядом потрібний напрям. «Цікаво, як її звуть? — Подумав Річард. — Втім, зараз не час для розмов».
Підйом став зовсім крутим. Ця ділянка шляху була важкою навіть для досвідчених мандрівників, проте незнайомка йшла так же легко і швидко, як і раніше, не виявляючи ознак втоми. Тільки зараз Річард зміг розгледіти її взуття — міцні, зручні черевички з м'яким шкіряним верхом. Так, мабуть, тривалі переходи їй не в новинку.
Минуло вже більше години, як позаду залишилося останнє дерево, а стежинка продовжувала вести їх все вище, до самого сонця. Хартленд знаходився в західній стороні, але, огинаючи валуни, вони відхилилися на схід. Зараз втікачам це було тільки на руку, адже зловмисникам, якщо ті все ще переслідують їх, доведеться дивитися проти сонця. І все ж не варто було втрачати пильності. Подорожні йшли, низько пригинаючись до землі. Річард раз у раз озирався назад. Погоні ніде не було видно. Звичайно, вранці, біля озера, бандити теж намагалися нікому не попадатися на очі і ховалися досить вміло. Але тут, на відкритій місцевості, сховатися ніде. Річард помалу заспокоївся. Швидше за все, четверо мерзотників залишилися на Соколиній стежці. З кожним кроком втікачі віддалялися від кордону і наближалися до Хартленда, і з кожним кроком у Річарда росла впевненість в успіху. План спрацював.
А між тим біль в руці не вгамовувалася. Тепер вона різко пульсувала, немов при нариві. Річард почав подумувати про привал, але незнайомка рішуче крокувала вперед, наче зовсім не втомилася. Вона поспішала так, наче погоня слідувала за нею по п'ятах. Річард згадав, як вона стиснулася від жаху, коли він запитав, наскільки небезпечні ті негідники. Так, мабуть, привал робити рано.
Час минав, і ранкова прохолода змінилася спекою. День видався незвичайно теплим для осені. Рідкісні хмарки неспішно ковзали по блакитній гладі небес. Одне з них привернуло увагу Річарда. Хмара була схожа на звиту змію, готову до нападу. Він згадав, що вже бачив раз таку хмару. Тільки от коли? Вчора чи сьогодні? Не забути б при зустрічі розповісти про це Зедду. Старий знав мову хмар, і Річарду частенько доводилося терпеливо вислуховувати довгі повчання наставника про важливість небесних знамень. Напевно, Зедд теж зараз стежить за хмарою і гадає, чи помітив щось його учень.
Біля південного схилу Тупої гори стежка різко пішла вгору. З одного боку вузеньку доріжку обмежувала прямовисна скеля зі зрізаною вершиною, завдяки чому гора і отримала свою назву. З іншого — зяяла бездонна прірва. Поглядам подорожніх відкрилася чудова панорама: зліва губилися в серпанку відроги прикордонних гір, внизу простягався на багато миль дрімучий Мисливський ліс. Подекуди на зеленому тлі траплялися дивні бурі плями. Найбільше їх було поблизу від кордону. «Вмираючі дерева», — зметикував Річард. Він зрозумів, що тут не обійшлося без лози.
Втікачі стрімко просувалися вперед по вузькій підступній стежці. Ця ділянка шляху проглядалася наскрізь, і ніде було сховатися від стороннього погляду. Переслідувачам нічого не варто було виявити їх. Одне втішало: спускаючись з плато, стежка бігла вниз, до Оленячого лісу, до міста, до людей. Навіть якщо лиходії розкрили маневр і пустилися навздогін, вони далеко відстали. Стежка стала трохи ширше, і Річард міг би вже йти поруч з супутницею. Але він вирішив спершу переконатися у відсутності погоні. Міцно вхопившись за край скелі, він перехилився вниз і уважно промацав поглядом доступний простір… Нічого, крім скель і валунів. Потім він озирнувся і подивився назад. Дорога залишалася порожня.
Заспокоївшись, Річард повернувся до дівчини. Та завмерла посеред стежки. Складки сукні застигли, обернувшись навколо її ніг.
Попереду, загороджуючи дорогу, стояли двоє. Річард був не боязкого десятка і відрізнявся гарною тілобудовою. Але в порівнянні з ними, він виглядав безпорадним немовлям. Лиця злочинців були заховані під капюшонами, але навіть лісові плащі не могли приховати їх потужної статури.
Річард нічого не розумів: як зловмисникам вдалося випередити їх?
І він, і його супутниця миттєво оцінили ситуацію і розвернулися, збираючись пуститися у втечу. Але з нависаючої над стежкою скелі прямо перед ними впали два канати, і ще двоє переслідувачів сковзнули на дорогу. Шлях до відступу був відрізаний. Ці двоє виглядали настільки ж переконливо, як і перші. Повне бойове озброєння, приторочене до ременів, загрозливо виблискувало в променях полуденного сонця.
Річард розвернувся на каблуках лицем до першої парі негідників. Ті спокійно відкинули капюшони. Їх суворі обличчя, обрамлені густим світлим волоссям, були наділені якоюсь жорстокою красою.
— Іди своєю дорогою, хлопчисько, ти нам не потрібен. У нас справа до дівчини, — Хрипким басом сказав один з тих, що перегородили шлях. За зовнішньою дружелюбністю в голосі прозвучала погроза, невблаганна і гостра, як клинок.
Бандит ліниво стягнув шкіряні рукавички і, заткнувши їх за пояс, перестав звертати на Річарда увагу. Він явно не вважав серйозною перешкодою якогось юнця. Судячи з усього, цей тип був ватажком, оскільки інші троє, поки він говорив, мовчки чекали.
Ніколи раніше Річарду не доводилося потрапляти в подібний перепліт. Він
