Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

Келен поклала долоню йому на руку.

— Вибач, я не знала… про твого батька. Мені дуже шкода.

Страшні події дня ненадовго заступили думки про батька, але розмова з Чейзом знову роз'ятрила рану. Річард ледь знизав плечима.

— Дякую.

Він почекав, поки мимо них не пройшла чергова гостя, розряджена в дорогі сині шовки, прикрашені білим мереживом. Річард навмисно опустив очі, бажаючи уникнути світських посмішок і порожніх розмов.

— Це трапилося три тижні тому.

Він в скупих словах повідав Келен про ті страшні події. Її очі засвітилися співчуттям.

— Мені дуже шкода, Річарде. Може, тобі краще побути одному?

Він насилу видавив посмішку.

— Ні, все в порядку. Я вже достатньо часу провів на самоті. Коли поруч друг, з яким можна поговорити, це тільки допомагає.

Келен відповіла ледь помітною посмішкою, і вони стали просуватися далі крізь натовп запрошених. Річард гадав, куди міг подітися брат. Дивно, що його до цих пір не видно.

У юнака зовсім пропав апетит, але він пам'ятав, що Келен вже два дні нічого не їла. При цьому вона поглядала на столи, заставлені наїдками, з такою байдужістю, що Річард захопився її завидним самовладанням.

До нього долинули спокусливі запахи делікатесів, і Річард зрозумів, що і сам не проти підкріпитися.

— Зголодніла? — Тихенько запитав він.

— Дуже.

Він підвів її до довгого столу, що ломився від страв. Чого там тільки не було! Димляча печеня, гаряча картопля, копчена риба, курчата, індички, всілякі салати, овочеві, м'ясні та цибульні супи, скибки хліба, сир, пироги, свіжі фрукти, тістечка, різноманітні вина, ель. Навколо столу проворно снували слуги, миттєво поповнюючи забрані страви.

Келен з цікавістю оглянула дівчат-служниць.

— Я бачу, дехто з прислуги носить довге волосся. У вас це не заборонено?

— Ні, — здивувався Річард, — у нас кожен вільний вибирати собі зачіску за смаком. Ось, подивись! — І він непомітно вказав на жваво розмовляючих ошатних дам. — Це радниці. Бачиш, у одних довге волосся, в інших — коротше. Як кому подобається. — Він глянув на Келен. — А тобі не велять стригти волосся?

Її брови зметнулися.

— Велять? Ніхто не має права навіть просити мене про це. Просто на моїй батьківщині довжина волосся строго регламентується положенням в суспільстві.

— Отже, ти дуже знатна особа? — Він пом'якшив питання жартівливою посмішкою. — Якщо, звичайно, судити по твоєму розкішному довгому волоссі.

Вона невесело посміхнулася.

— Дехто так вважає. Не дивно, що ти подумав про це після ранкових подій. Ми можемо бути тільки тим, ким є насправді. Не більше, але й не менше.

— Гаразд. Якщо я запитав, про що не слід, можеш просто дати мені стусана.

Знайома напівусмішка освітила її обличчя. Зовсім така, як тоді, на горі. Посмішка спільниці. Річард посміхнувся. Він повернувся до столу і відшукав свої улюблені ласощі — свинячі реберця під гострим соусом. Поклав на білу тарілку і простягнув Келен.

— Спершу спробуй ось це. Не пошкодуєш.

Дівчина тримала тарілку у витягнутій руці і підозріло роздивлялася її вміст.

— З чого це приготовано?

— Зі свинини, — здивовано відповів Річард. — Ну, знаєш, з м'яса поросят. Спробуй, не бійся. Чесне слово, нічого смачнішого ти тут не знайдеш.

Вона заспокоїлася, піднесла тарілку ближче і взялася за їжу. Сам він ум'яв більше півдюжини реберець, з неослабним апетитом беручись за кожен наступний шматок.

Покінчивши з реберцями, Річард поклав на тарілки кілька ковбасок.

— А тепер спробуй ось це.

До Келен повернулася колишня підозрілість.

— З чого їх готують?

— Свинина, яловичина, всякі спеції, вже не знаю точно які. А що? Ти не їсиш чогось певного?

— Та, неважливо, — ухильно відповіла вона, беручись за ковбаску. — Можу я попросити трохи гострого супу?

— Звичайно.

Він налив суп в тонку білу чашу з золотим обідком і простягнув її Келен в обмін на порожню тарілку.

Відсьорбнувши ковток, дівчина радісно заусміхалася.

— Як здорово! Прямо зовсім як той, що я готувала вдома. Не думаю, що наші країни сильно відрізняються одна від одної.

Річард піднісся духом. Поки його подруга допивала бульйон, він спорудив бутерброд зі шматочками курчати і простягнув їй, забравши спорожнілу чашу. Келен взяла бутерброд, відкусила шматочок і попрямувала в інший кінець залу. Річард поспішив за нею, час від часу відповідаючи на привітання. Знайомі кидали здивовані погляди на його неохайний брудний одяг. Келен зупинилася біля мармурової колони і повернулась до нього.

— Будь такий добрий, принеси мені шматочок сиру.

— Із задоволенням. Якому ти віддаєш перевагу?

— На твій розсуд. — Вона повільно обводила поглядом присутніх.

Річард став пробиватися крізь натовп до столу з пригощенням. Він вибрав дві скибочки сиру, одну з яких із задоволенням з'їв по дорозі до Келен. Дівчина взяла протягнутий шматочок, але їсти не стала. Пальці її розтулилися, і сир впав на підлогу.

— Щось не так?

— Ненавиджу сир, — відсторонено промовила Келен, напружено вдивляючись в протилежний кінець залу.

— Навіщо ж ти просила його принести? — Насупився Річард. В його голосі з'явилися нотки роздратування.

— Продовжуй дивитися на мене, — сказала Келен. — Позаду тебе, в тому кінці залу, стоять двоє чоловіків. Вони стежили за нами. Мені хотілося з'ясувати, хто саме їх цікавить, ти чи я. Коли ти пішов за сиром, вони стали спостерігати за тобою, не звертаючи на мене ніякої уваги. За тобою стежать!

Річард обійняв її за плечі і плавно розвернув, бажаючи непомітно розгледіти тих двох. Він ковзнув поглядом поверх голів до дальнього кінця