Чаротворці - Террі Пратчетт

— Це як пляшка вина, — почав Креозот, — яка...

— Випиває вас у відповідь, — закінчив Ринсвінд. — Тому раджу вам поки що забути і про лампу, і про перстень, і, заради бога, не торкайтеся нічого.

— Завдяки ним мій дід збудував сімейний спадок, — мрійливо мовив Креозот. — Злий дядечко ув'язнив його в печері. Довелося обійтися тим, що потрапило під руку. Він не мав нічого, окрім магічного килима, магічної лампи, магічного персня і цілої печери різноманітних коштовностей.

— Нелегкий йому видався шлях, еге ж? — озвався Ринсвінд.

Коніна розстелила килим на підлозі. Його прикрашав складний візерунок — дракони на блакитному фоні. Вони були особливо хитромудрими — з довгими бородами, вухами та крилами і, здавалося, їх зобразили пійманими в русі, у переході з одного стану в інший. Це дозволяло припустити, що станок, який їх виткав, володів дещо більшою кількістю вимірів, аніж звичні три. Але найгірше те, що якщо дивитися на візерунок достатньо довго, то перед вами поставали блакитні дракони на золотому фоні. Тоді у ваше серце закрадалося відчуття, що якщо ви продовжуватимете намагатися побачити обидва типи драконів водночас, ваш мозок тоненькою цівкою витече крізь вуха.

Будівля здригнулася від ще одного вибуху вдалині, і Ринсвінд ледве відірвав погляд від килима.

— Як він працює? — поцікавився він.

Креозот стенув плечима.

— Ні разу його не використовував, — відповів він. — Гадаю, досить просто сказати «вгору», «вниз» і таке інше.

— А як щодо «пролети крізь стіну»? — поцікавився Ринсвінд.

Усі вони подивилися на високі, темні і — що найважливіше — міцні стіни приміщення.

— Можна спробувати сісти на нього й наказати «піднімися», — запропонував Найджел. — Потім, щоб не врізатися в стелю, можна сказати, наприклад, «зупинися», — він хвильку обдумав сказане й додав: — Звісно, якщо це потрібне слово.

— Або «знижуйся», — додав Ринсвінд, — чи «спускайся», «пірнай», «падай», «тони», «кидайся».

— «Валися», — похмуро запропонувала Коніна.

— Ну і звісно, — продовжив Найджел, — довкола стільки неприборканих чарів, можна спробувати скористатися ними.

— А-а... — почав Ринсвінд. — Ну-у...

— У тебе ж на капелюсі написано «чаррівник», — нагадав Креозот.

— Кожен може написати що-небудь на своєму капелюсі, — сказала Коніна. — Не варто вірити всьому, що ти читаєш.

— Почекайте хвилинку! — палко скрикнув Ринсвінд.

Вони почекали хвилинку.

Почекали ще сімнадцять секунд.

— Слухайте, це набагато важче, ніж ви гадаєте, — констатував він.

— Що я вам казала? — мовила Коніна. — Ходімо, будемо колупати вапняк нігтями.

Ринсвінд махнув рукою, змушуючи її замовкнути, зняв капелюха, показово здмухнув пил із зірки, знову натягнув капелюха, поправив криси, закасав рукава, розім'яв пальці й запанікував.

Не знаючи, що робити далі, він сперся на кам'яну стіну.

Та вібрувала. Не те щоб її щось трусило — ні, здавалося, вібрація виходила з самої середини стіни.

Це було дуже схоже на тремтіння, яке він відчув ще в Академії, якраз перед прибуттям чаротворця. Брилу щось однозначно засмутило.

Він тихенько ковзнув вздовж стіни й притулився вухом до іншого каменя — меншого, клиноподібного, створеного, щоб згладити кут стіни. Він не був великим чи особливо помітним — звичайний крихітний камінчик, що виконував свою частину роботи на благо цілої стіни. Він теж дрижав.

— Т-с-с! — шикнула Коніна.

— Я нічого не чую, — голосно заявив Найджел.

Він був одним із тих людей, які одразу крутитимуть головою, як сова на програвачі вінілу, якщо їм сказати «не дивися». Це ті самі люди, які для чогось розвернуться і опустять свою ногу з тихеньким сумним хлюпанням, якщо їм вказати, скажімо, на незвичайний крокус якраз поруч із ними. Якщо вони губляться в бездорожній пустелі, їх можна знайти, поклавши на пісок щось маленьке та крихке, наприклад, цінну старовинну чашку, яка зберігалася у вашій сім'ї багато поколінь. Почувши тріск, слід одразу бігти до них.

Хай там як...

— Ось в чому річ! Щось сталося з магічною війною!

Зі стелі на Ринсвіндів капелюх каскадом посипався вапняк.

— Щось впливає на каміння, — прошепотів він. — Воно намагається вирватися на волю.

— І ми саме під цілою купою подібного каміння, — зауважив Креозот.

Над ними пролунав скрегіт, і донизу вдарив промінь денного світла. На здивування Ринсвінда, за ним не настала миттєва смерть від обвалу. Почувся ще один скрип каміння, і отвір збільшився. З нього випадало каміння, але падало воно догори.

— Гадаю, — зауважив Ринсвінд, — саме час випробувати килим-літак.

Стіна позаду нього обтрусилася, наче пес, і розлетілася на крихітні частинки. Каміння, з якого вона складалася, кілька разів сильно вдарило Ринсвінда, а потім полетіло геть.

Четвірка опинилася на блакитно-золотому килимі, оточена виром летючого каміння.

— Нам варто вибиратися звідси, — зауважив Найджел, зміцнюючи свою репутацію надзвичайно проникливої людини.

— Міцно тримайтеся, — порадив Ринсвінд.— Я скажу...

— Ні, — різко обірвала Коніна. — Я це зроблю. Тобі я не довіряю.

— Але ж ти...

— Замовкни, — порадила Коніна й поплескала по килиму.

— Килиме, піднімися, — наказала Коніна.

Запала мовчанка.

— Вгору.

— Напевно, він не розуміє цю мову, — припустив Найджел.

— Здіймись. Левітуй. Лети.

— Або він, скажімо, реагує лише на один конкретний голос.

— Замовкни. Вгору.

— Ти вже пробувала «вгору», — нагадав Найджел. — Може «набери висоти»?

— Або «витай», — запропонував Креозот.

У дюймі від його голови пронеслося кілька тонн плити.

— Якби він збирався проявити хоч якусь реакцію, він би вже це зробив, хіба ні? — поцікавилася Коніна.

Повітря навколо неї сповнилося пилом, що виникав від тертя каменю об камінь. Вона вдарила килим кулаком.

— Підіймайся, чортів килиме! А-а-р-г-х!

Її плече зачепило шматком карниза. Вона роздратовано потерла подряпину й обернулася до Ринсвінда, який сидів, поклавши підборіддя на коліна й глибоко натягнувши капелюха.

— Чому нічого не діє? — запитала вона.

— Ти говориш не ті слова, — пояснив він.

— Він не розуміє нашу мову?

— Мова тут ні до чого. Ти пропустила дещо важливіше.

— Ну?

— Що ну? — фиркнув Ринсвінд.

— Слухай, зараз не час поводитися настільки зверхньо!

— Ти там продовжуй, не