Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг
— Яку?
— Вродливих дівчат із оголеними грудьми.
Стрілець посміхнувся.
— На шляху до Вежі може трапитися все, що завгодно, — відповів він.
Тіло Едді знову пройняла дрож. Він підняв голову Генрі, поцілував у холодну попільно-сіру щоку і обережно поклав вкриту згустками крові реліквію на підлогу. А потім звівся на ноги.
— Гаразд, — сказав він. — У мене все одно ніяких планів на вечір.
— Ось, візьми, — сказав Роланд і кинув йому одяг. — Взуй хоча б черевики. Ти поранив собі ноги.
Надворі, на тротуарі, двоє копів у масках із оргскла і подвійних бронежилетах вибивали парадні двері «Похилої вежі». У туалеті Едді (у самих трусах і кросівках «Адідас») по одному передав пробники «Кефлексу» Роланду, а той повкладав їх у кишені джинсів Едді. Коли всі ліки були надійно сховані в кишені, Роланд знову обхопив правою рукою шию Едді, а Едді взяв Роланда за ліву руку. 1 прямокутником пітьми перед ним раптом постали двері. Едді відчув, як повів вітру з іншого світу відкинув йому з чола просякле потом волосся. Почув, як на каменисте узбережжя накочують хвилі. Вдихнув вологий солоний запах моря. І попри все на світі, попри весь біль і все горе, раптом захотів побачити цю Вежу, про яку говорив Роланд. Дуже сильно зажадав цього. Генрі мертвий, а що ще тримало його в цьому світі? Ї хні батьки померли, постійної дівчини відтоді, як три роки тому він серйозно підсів на наркоту, у нього не було — тільки безперестанна зміна шльондр, ширялок і нюхалок. 1 жодної порядної. До дідька таке життя.
Вони переступили через поріг, Едді навіть ішов трохи попереду.
На тому боці його зненацька охопили корчі, знову дрож і агонія, що зсудомлює м'язи, — перші ознаки тривалого утримання від героїну. А разом з ними з'явилися й перші тривожні думки.
— Зажди! — закричав він. — Мені треба повернутися, всього лише на хвилину! Це в його столі! В його столі чи в тій, іншій кімнаті! Наркотики! Якщо вони накачували Генрі наркотою, то там мусить бути гера! Героїн! Він мені потрібен! Потрібен!
Він благально поглянув на Роланда, але стрільцеве обличчя наче скам'яніло.
— Едді, та частина твого життя закінчилася, — сказав він і простягнув ліву руку.
— Ні! — пронизливо закричав Едді, вчепившись в нього. — Ні, ти не доганяєш, мені треба! ТРЕБА!
З тим самим успіхом він міг би вчепитися в камінь.
Стрілець захряснув двері.
Із глухим звуком «клац», що свідчив про невблаганну скінченність, двері зачинилися і впали на пісок, здійнявши невеличкі хмарки куряви. За дверима не було нічого, та й слва зникли з їхньої поверхні. Цей портал між світами зачинився навіки.
— НІ! — крикнув Едді, й чайки озвалися криком, наче глузуючи з нього. Омаромонстри питали його про щось, мабуть, натякаючи, що він зрозуміє їх краще, якщо підійде трошечки ближче. А Едді впав на бік, плачучи й тремтячи, й здригаючись від судом.
— Твоя залежність минеться, — сказав стрілець і спромігся видобути одну з пробних упаковок, що лежали в кишенях джинсів Едді, які були так схожі на його власні джинси. Він зміг прочитати тільки деякі з літер, але не всі. Здається, написано «Чифлет».
Чифлет.
Ліки з того, іншого світу.
— Смерть або одужання, — пробурмотів Роланд і проковтнув дві капсули, не запиваючи. Потім прийняв ще три пігулки астину, ліг біля Едді й обійняв його, наскільки це було в його силах. А потім, трохи промучившись, обидва заснули.
Тасуються карти
Після тієї ночі ціла смуга життя Роланда спливла намарне, цей проміжок часу для нього насправді не існував. Єдине, що він пам'ятав, — ряд розрізнених картинок, моментів, уривки розмов без контексту. Повз нього проносилися якісь карти: одноокі валети, трійки, дев'ятки, Кривава Чорна Сука — Дама Павуків — які швидко-швидко тасує шулер.
Пізніше він поцікавився в Едді, як довго це тривало, але Едді теж не знав. Вони обоє жили поза часом. У пеклі часу немає, а кожен тепер перебував у власному пеклі: Роланд — у пекельному полум'ї лихоманки й зараження крові, а Едді — в геєні наркотичної ламки.
— Точно менше тижня, — відповів Едді. — Це все, що я можу сказати напевне.
— А звідки ти можеш це знати?
— Пігулок для тебе було рівно на тиждень. Після цього з тобою сталося б як не те, то інше.
— Одужання чи смерть.
— Точно.
тасуються карти
На зміну сутінкам вже приходить темрява, і лунає постріл, сухий тріск, що накладається на безперестанний, невідворотний шум прибою, які розбиваються об безлюдний берег: БА-БАХ! Він відчуває запах пороху. «Небезпека, — знесилено думає стрілець і тягнеться до револьверів, але їх немає. — О ні, це кінець, це…» Але пострілів більше не чути, натомість крізь пітьму доноситься приємний запах
тасуються карти
смачного. Це аромат їжі, яку готують, після тривалого безрадісного гаяння часу нарешті готують. І річ не просто в цьому ароматі. Він чує потріскування гілочок, бачить слабкий помаранчевий проблиск розкладеного багаття. Час від часу, коли налітає морський вітерець, він відчуває ароматний димок і той, інший запах, від якого рот наповнюється слиною. «їжа, — думає він. — Господи, невже я голодний? Якщо хочеться їсти, то, мабуть, я одужую».
«Едді, — намагається покликати він, але у нього пропав голос. Болить горло, дуже болить. — Треба було взяти з собою ще й астину», — думає він, і тут його розбирає сміх: всі ліки для нього, а для Едді — жодних.
З'являється Едді. В руках у нього металева тарілка, яку стрілець впізнав би за будь-яких обставин: зрештою, її дістали з його кошеля. На ній димляться шматочки білувато-рожевого м'яса.
«Що це?» — силкується спитати він, але видушує тільки ледь чутний писклявий звук, схожий на пукання.
Едді читає у нього по губах.
— Не знаю, — роздратовано відповідає він. — Знаю тільки, що я від цього не здох. Їж, щоб тебе чорти взяли.
Стрілець бачить, що Едді дуже блідий, він весь тремтить і від нього йде якийсь запах, тхне чи то лайном, чи то смертю, і Роланд розуміє, що Едді дуже зле. Він простягає руку, прагнучи втішити його. Едді сердито відкидає її назад.
— Я тебе годуватиму, — гнівно каже він. — Хер його знає чому. По-нормальному я мусив тебе вбити. Я б так і зробив, якби вчасно не подумав, що коли вже
