Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг
Цього не сталося. Постріл прогримів, рука відчула оддачу, і Джиммі Гаспіо відлетів убік, а пістолет сорок п'ятого калібру випав із пальців трупа.
Роланд помітив іншого, що швидко пригнувся і поповз від дверей по скіпках дерева й уламках скла, якими була всіяна підлога. Стрілець опустив револьвер назад у кобуру. Думка про те, щоби перезарядити його знову без двох пальців на правій руці, здалася йому кумедною.
Едді тримався добре. Той факт, що він відстрілювався голим, був для стрільця незаперечним свідченням того, наскільки чудово він тримався. Для чоловіка це було непросто. Часом навіть неможливо.
Стрілець ухопив один із автоматичних пістолетів, які впустив Клаудіо Андоліні.
— Та чого ви всі чекаєте? — волав Балазар. — Господи! Порвіть цих мудаків!
Великий Джордж Бйонді та інший чоловік із комори стрімко рвонули у двері. Чоловік із комори щось белькотів італійською.
Роланд підповз до рогу письмового столу. Едді підвівся, націливши револьвера на двері й людей, що рвалися до кабінету. «Він знає, що Балазар зачаївся і вичікує, але вважає, що тепер із нас двох тільки у нього є зброя, — подумав Роланд. — Ось іще один готовий померти за тебе, Роланде. Чим же ти так сильно завинив, що тепер надихаєш стількох людей на таку надзвичайну відданість?»
Балазар звівся на ноги, не помітивши, що збоку за ним спостерігає стрілець. Зараз він мав на думці лише одне: прикінчити нарешті проклятого наркаша, через якого на його голову звалилося все це лихо.
— Ні, — сказав стрілець, і Балазар озирнувся. На його обличчі проступило щире здивування.
— Та пішов т… — почав Балазар, наставляючи на нього маґнум. Стрілець зробив чотири постріли з пістолета Клаудіо. То була маленька дешевка — іграшка, не більше. Власна рука здавалася йому брудною від того, що тримала таке, але для знищення мерзотника, мабуть, годиться тільки мерзенна зброя.
Енріко Балазар помер з виразом безмежного здивування на рештках обличчя.
— Здоров, Джордже! — сказав Едді й натиснув на гачок стрільцевого револьвера. Приємний для вуха постріл пролунав знову. «У цій крихітці нема негодящих, — ошаліло подумав Едді. — Мабуть, мені дістався той, що з нормальними патронами». Перш ніж куля Едді відкинула Джорджа назад, на чоловіка, що кричав, і перевернула його, наче кеглю, він устиг вистрелити один раз, але куля пройшла мимо. Едді охопило ірраціональне, але вкрай переконливе відчуття: відчуття, що Роландів револьвер володів якоюсь магічною силою оберега. Поки револьвер у нього в руках, його не поранять і не вб'ють.
А потім запала тиша, затишшя, у якому Едді чув лише стогони чоловіка, якого привалило Великим Джорджем (впавши на Руді Веккіо — а саме так звали цього нещасного, — Джордж поламав йому три ребра), і гучний дзвін у власних вухах. Він і сам не знав, чи повернеться до нього коли-небудь нормальний слух. У порівнянні з цим веселеньким гармидером, який, схоже, вже закінчився, найгучніший рок-концерт, на якому був Едді, здавався тепер не гучнішим за радіо, що грає десь там, за два квартали.
Кабінет Балазара тепер важко було взагалі назвати кімнатою. Функція, яку він виконував раніше, більше не мала значення. Едді огледівся довкола широко розплющеними очима зовсім юного хлопця, що бачить таке вперше, дивується і не йме віри. Роландові був знайомий цей погляд: завжди такий самий. Однаковий незалежно від того, було це на відкритому полі битви, де тисячі помирали від артилерійських гармат, рушниць, мечів і галябард, чи у маленькій кімнатці, де п'ятеро чи шестеро перестріляли одне одного. І місце наприкінці було аналогічним, завжди подібним: чергова трупарня, у якій тхне порохом і сирим м'ясом.
Від стіни між туалетом і офісом лишилася тільки пара-трійка підпорок. Скрізь виблискувало розбите скло. Стеля, зрешечена страхопудним, але геть ні до чого не придатним Фігляревим генератором феєрверків М-16, звисала шматками, наче відлущена шкіра.
Едді сухо кашлянув. Зараз до його вух доносилися й інші звуки — збуджений гул голосів, крики на вулиці біля бару, а десь на віддалі аж заходилися сирени.
— Скільки їх? — спитав у Едді стрілець. — Ми їх усіх поклали?
— Гадаю, так…
— Едді, у мене для тебе сюрприз, — сказав Кевін Блейк із коридора. — Я подумав, що тобі захочеться його мати, на пам'ять, типу сувеніра. — І те, що Балазарові не вдалося зробити з молодшим Діном, Кевін зробив зі старшим. Відтята голова Генрі Діна покотилася в двері.
Побачивши, що це таке, Едді закричав не своїм голосом. Він побіг до дверей, не зважаючи на гострі скалки дерева і скла, що впивалися в голі ступні. По дорозі кричав і стріляв, і розстріляв останні п'ять патронів, що лишалися у великому револьвері.
— Едді, ні! — заволав Роланд, але Едді не чув. Він ніби оглух.
У шостому гнізді виявився зіпсований патрон, але на той момент Едді не розумів нічого, крім того, що Генрі мертвий, Генрі, вони відрізали йому голову, якийсь паскудний недоносок відрізав голову Генрі, і той сучий виблядок заплатить за це, о так, сто пудів.
Тому він побіг до дверей, знову і знову тиснучи на гачок, не розуміючи, що револьвер не стріляє, не усвідомлюючи, що його ноги геть закривавлені, а Кевін Блейк, низько пригнувши голову, переступив через поріг і йде йому назустріч з автоматичним пістолетом «Лама» тридцять восьмого калібру в руці. Руді кучеряві патли Кевіна стали сторч, і Кевін усміхався.
24
«Він промаже, куля пролетить нижче», — подумав стрілець, знаючи, що, навіть якщо його здогад правильний, йому знадобиться неабияке везіння, щоби влучити в ціль цією ненадійною пукалкою.
Коли Роланд побачив, яку штуку встругнув Балазарів блазень, аби виманити Едді за двері, він звівся на коліна і підпер ліву руку кулаком правої для рівноваги, рішуче ігноруючи зойк від болю, що пронизав його, коли рука стислася в кулак. У нього буде тільки один шанс. Тут не до болю.
А потім рудоволосий, криво всміхаючись, ступив у дверний прохід, і, як завжди, Роландова свідомість відключилася. Око побачило — рука вистрілила, і за мить рудоголовий лежав, привалившись до стіни коридору, з розплющеними очима і маленькою синьою дірочкою в лобі. Над ним стояв Едді, захлинаючись від крику і схлипуючи, марно натискаючи на гашетку великого револьвера з рукоятками сандалового дерева знову і знову, так, наче рудоволосий
