Учта для гайвороння - Джордж Мартін
— Я, пане Хайме, бачив за свого життя жахливі речі, — казав йому старий. — Війни, битви, найпідліше свавілля… Я був у Старограді юним хлопчиком, коли сіра чума забрала половину міста і три чверті Цитаделі. Князь Вишестраж спалив усі кораблі у порті, зачинив ворота і наказав стражникам убивати кожного, хто намагатиметься утекти: чоловіка, жінку, немовля на материних руках. Коли пошесть згасла, за те вбили його самого. Того дня, коли князь знову відкрив порт, його стягли з коня і перетяли горло, а разом — і його юному синові. До сього дня невігласи у Старограді плюються, коли чують ім’я Квентона Вишестража. Але він зробив те, що було необхідно. Ваш батько був такою самою людиною — завжди робив те, що необхідно.
— Чи не тому він зараз отам собою тішиться, зуби шкірить?
Випари від тіла змушували Пицелеві очі спливати слізьми.
— Плоть… коли плоть усихає, м’язи скорочуються і піднімають вуста. Це не посмішка, це просто… всихання. — Пицель заблимав очима, зганяючи сльози. — Благаю вибачити. Я стомлений аж до краю.
Важко спираючись на палицю, Пицель поволі зашкандибав геть із септу. «Цей теж помирати наставився» — подумав Хайме. Не диво, що Серсея вважає великого маестра нікчемою.
Та по правді, мила сестра вважала зрадниками або нікчемами добру половину двору: Пицеля, Королегвардію, усіх Тирелів, самого Хайме… ба навіть пана Ілина Пейна — мовчазного лицаря, що обіймав посаду ката-стинача голів. Підземелля знаходилися саме під його — Королівського Правосуду — наглядом. Не маючи язика, Пейн покинув обов’язки нагляду за цюпами на своїх підлеглих, але це не завадило Серсеї звинуватити його у втечі Тиріона. «То я допоміг йому втекти, а не Пейн» — трохи не ляпнув Хайме, та все ж пообіцяв вичавити всі можливі відомості зі старшого піднаглядача — зігнутого старого на ім’я Реніфер Довгобурун.
— Бачу, вам кортить взнати, що це в мене за ім’я таке? — крякнув старий, коли Хайме прийшов його допитувати. — Старе ім’я, неабияке. Не люблю вихвалятися, та в мені тече королівська кров. Я ж бо походжу від принцеси. Про те мені батько розповідав, як я ще був хвацький парубійко.
Зараз хвацький парубійко мав лису плямисту голову та кілька білих волосин на підборідді, тому його оповідь сягала дуже, дуже давніх років.
— Та принцеса була найкоштовнішим скарбом у Дівосхроні. Князь Дубовий Кулак, великий адмірал, віддав їй своє серце, хоча був одружений з іншою. Вона дала синові байстрюцьке прізвище «Бурун» на честь батька, і він виріс у видатного лицаря, а за ним його син, котрий перед «Буруном» поставив «Довго», щоб люди не думали, ніби він теж уродився байстрюком. Тому я маю в собі трохи драконової крові.
— А я оце дивуюся, чого трохи не сплутав вас з Аегоном Драконом, — відповів Хайме.
«Бурун» — таке прізвище побутувало для байстрюків навколо затоки Чорноводи і на її островах; старий Довгобурун певніше за все походив від якогось дрібного надвірного лицаря, а не від принцеси.
— Але справа не терпить. Я маю нагальніші турботи, ніж ваш видатний родовід.
Довгобурун схилив голову.
— Зниклий в’язень.
— І зниклий наглядач теж.
— Руген, — підказав старий. — Піднаглядач. Був приставлений до третього рівня, де кам’яні мішки.
— Розкажіть мені про нього, — змусив себе попрохати Хайме.
«Курям на сміх.» Він сам знав, хто такий Руген — навіть якщо цього не знав Довгобурун.
— Брудний, неголений, на мову скупий та грубий. Не любив я його, правду сказати. Руген тут уже був, як я прийшов — тому дванадцять років. Сидів на посаді від короля Аериса. Та його рідко тут бачили, щоб не збрехати. Я, мосьпане, так у звіті й написав. От їй-бо написав, слово даю, слово людини королівської крові.
«Згадай ще раз свою королівську кров — і я проллю її на підлогу» — подумав Хайме.
— Хто читав ті звіти?
— Якісь надсилалися коронному підскарбієві, якісь — коронному шепотинникові. Усі звіти читали старший піднаглядач і Королівський Правосуд. Такий тут, у підземеллях, лад заведено. — Довгобурун почухав носа. — Ну, теє, мосьпане… брехати не буду, Руген тут з’являвся лише тоді, коли було треба — зате завжди вчасно. У кам’яних мішках зараз нечасто сидять. Перед малим братом вашої вельможності ми тут мали великого маестра Пицеля, а перед ним — князя Старка, що зрадник був. Ще сиділо трійко інших, посполитих, але їх князь Старк віддав Нічній Варті. Я б тих трьох не віддав, лиха то була справа — але папери виписані були як слід. Я і про те у звіті написав, коли ваша ласка.
— Розкажіть про тих двох наглядачів, які поснули.
— Наглядачів? — Довгобурун пирхнув. — Е ні, то не наглядачі, а прості ключники. Корона, ясний пане, платить жалування двадцяти ключникам — от як пальців у людини… та скільки служу, ніколи не бачив більше дванадцяти. Ми ще маємо тримати шість піднаглядачів, двійко на кожен рівень, та є лише троє.
— Ви і двоє інших?
Довгобурун знову пирхнув.
— Е ні, мосьпане, я — старший піднаглядач! Мене поставлено над молодшими піднаглядачами, я веду облік та рахунки. Якщо ваша ясна вірність матимуть ласку переглянути мої книги, то побачать, що в мене всі числа точні.
Довгобурун зазирнув у велику книгу в шкіряній палітурці, розгорнуту перед ним.
— Наразі маємо чотирьох в’язнів на першому рівні, одного — на другому, на додачу до брата вашої вельможності. — Старий од старанності аж скривився. — Тобто збіглого брата вашої вельможності. Отакої! Треба ж його викреслити.
Він
