Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Овва, князю Варисе! — мовив він привітно. — Диви, де зустрілися!

— Пане Хайме?! — видихнув Варис. — Ви мене злякали.

— А я цього і прагнув. — Коли він крутнув кинджала, клинком потекла цівочка крові. — Я тут гадаю, чи не допоможете ви мені висмикнути братика з цюпи, поки йому пан Ілин макітру не відтяв. Макітра в нього потворна, хто б казав, але іншої немає.

— Так… гаразд… якби ви… прибрали ножа… так, тільки поволі, з ласки ясного пана, обережніше… ой, я вколовся… — Євнух торкнувся шиї та зойкнув, побачивши кров на пальцях. — Мене завжди так лякав вигляд власної крові…

— Як не допоможете, то скоро злякаєтеся так, що куди гірше.

Варис незграбно сів і випростався.

— Ваш брат… якщо раптом Біс зникне невідомо куди зі своєї келії, то в-виникнуть п-питання. Я б-боятимуся за своє життя…

— Ваше життя наразі належить мені. А мені начхати, які ви знаєте таємниці. Якщо Тиріон помре, ви його переживете ненадовго. Маєте моє слово.

— Овва. — Євнух злизнув кров з пальців. — Ви прохаєте про страшну річ… випустити на волю Біса, який убив нашого коханого короля. Чи ви вважаєте його невинним?

— Винний він чи невинний, — відповів Хайме, мов дурень, — а Ланістери завжди платять борги.

Слова прийшли до нього самі собою.

Відтоді Хайме не спав. Перед очима стояв брат — карлик шкірився під пеньком носа, світло від язиків полум’я лизало йому обличчя.

— Ти — сліпий скалічений йолоп, — прогарчав Тиріон голосом, повним гіркої ненависті. — Серсея — брехлива шльондра. Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж. Так, я те саме чудовисько, про яке торочать усі в місті. Так, я убив твого ницого й гидкого сина.

«Він не казав, що хоче вбити нашого батька. А якби сказав, я б його зупинив. І став би братовбивцею.»

Хайме спитав себе, де ж це ховається Варис. Коронний шепотинник завбачливо не повернувся до власних покоїв, і обшук Червоного Дитинця нічого не дав. Можливо, євнух сів на корабель разом з Тиріоном замість лишатися і відповідати на незручні запитання. Якщо так, то зараз вони далеко у морі, п’ють золоте вертоградське у бесіді якоїсь галери.

«Це якщо мій брат не зарізав і Вариса, сховавши його труп гнити десь під замком.» Там тіло можна шукати роками і нічого не знайти. Хайме водив туди десяток стражників зі смолоскипами, мотуззям та ліхтарями. Кілька годин вони блукали кривими переходами, переповзали вузькими дірками у стінах, знаходили сховані двері, потаємні сходи та колодязі, що вели у чорну пітьму. Ніколи ще Хайме не відчував себе таким жалюгідним калікою. Коли людина має дві руки, то багато речей робить, не замислюючись. Наприклад, видирається драбинами. А йому нелегко було навіть рачкувати — недарма ж кажуть «на всіх чотирьох». Тим паче не міг він лізти догори чи донизу, одночасно тримаючи смолоскипа — як це робила решта загону.

І все марно — знайшли вони лише пітьму, пилюку та щурів. «І драконів, що ховаються унизу.» Хайме згадав тьмяне жовтогаряче сяйво жарин у пащі залізного дракона. Жарівниця зігрівала приміщення на дні колодязя, де стрічалося з півдесятка різних проходів. На підлозі знайшлася вичовгана та пошкрябана мозаїка, що зображувала триголового дракона дому Таргарієн кам’яними лусочками чорного та червоного. «Я тебе знаю, Крулерізе, — наче промовляло чудовисько. — Я тут був увесь час — чекав на тебе.» Хайме здалося, що він навіть знає голос — залізний, карбований, що належав колись Раегарові, принцу Дракон-Каменя.

День, коли він прощався з Раегаром у дворищі Червоного Дитинця, був вітристий. Принц одягнув свій чорний, як ніч, обладунок з триголовим драконом, викладеним рубінами на грудях панцера.

— Ваша милосте! — благав Хайме. — Нехай Даррі цього разу лишиться охороняти короля. Або пан Барістан. Їхні корзна такі ж білі, як моє!

Але принц Раегар заперечливо захитав головою.

— Мій ясновельможний панотець король бояться вашого батька більше, ніж нашого родича Роберта. Вони хочуть тримати вас при собі, щоб князь Тайвин не зміг їм зашкодити. Цієї буремної години я не зважуся забрати в короля останній костур, останню опору їхньої милості.

Хайме відчув, як горлом піднімається гнів.

— Я не костур! Я лицар Королегвардії!

— То служіть королю, як личить Королегвардії! — визвірився пан Джон Даррі. — Коли ви вдягали це корзно, то присягалися коритися!

Раегар поклав руку на плече Хайме.

— Коли ця битва скінчиться, я маю намір скликати раду. На державу чекають зміни. Я виношував свій задум уже давно… та не так сталося, як гадалося. Ми побалакаємо, коли я повернуся.

То були останні слова, почуті Хайме від Раегара Таргарієна. За брамою зібралося військо, інше тим часом сунуло на Тризуб. Принц Дракон-Каменя сів на коня, вдягнув високий чорний шолом і рушив уперед до своєї лихої долі.

«Він угадав більше, ніж знав. Після тієї битви справді чимало змінилося.»

— Аерис думав: йому ніхто не зашкодить, поки він тримає мене поруч, — сказав Хайме трупові свого батька. — Хіба не кумедно?

Князь Тайвин з ним погоджувався — його посмішка поширшала. «Здається, йому нівроку подобається бути мертвим.»

На диво, Хайме не відчував ані краплі суму. «Де мої сльози? Де моя лють?» Авжеж Хайме Ланістерові ніколи не бракувало люті.

— Батьку, — сказав він трупові, — це ж ви мене вчили, що сльози — ознака слабкості в чоловікові. Тепер не просіть, щоб я за вами плакав.

Тисяча панів та паній пройшли того ранку повз поховальний караван, а вдень — іще кілька тисяч посполитих. Вони мали на собі жалобні вбрання, на обличчях — урочисту похмурість, але Хайме мав підозри, що безліч потай раділо падінню великої людини. Навіть на заході князя Тайвина більше поважали, ніж любили, а в Король-Березі ще досі пам’ятали Великий Погром.

З усіх жалобників найрозпачливішим здавався великий маестер Пицель.

— Я служив шести королям, — белькотів він до Хайме після обідньої відправи, підозріливо принюхуючись до тіла, — та ось лежить людина, величнішої за яку я не знав. Князь Тайвин не носив корони, але справжній король, гідний її, має бути таким, як він.

Без бороди Пицель виглядав не лише старим, але