Учта для гайвороння - Джордж Мартін

«Як помре, знайду когось іще.» Може, варто буде знову викликати Мізинця. Королева не могла уявити, щоб Петир Баеліш надовго лишився коронним намісником у Долині по смерті Лізи Арин. Панство Долини вже хвилювалося, якщо вірити Пицелеві. «Щойно вони заберуть того недолугого хлопчину, як Мізинець приповзе назад до престолу на колінах.»

— Ваша милосте! — прокашляв князь Гиліс і витер рота. — Чи можу я… — Він знову закашлявся. — …спитати, хто… — Новий напад струснув усе його тіло. — …хто буде новим Правицею Короля?

— Мій дядько, — відповіла вона розвіяно.

Побачити ворота Червоного Замку високо над собою — то було справжнє полегшення. Королева віддала Томена турботам його зброєносців і повернулася до власних покоїв перепочити.

Але щойно вона скинула з ніг черевики, як до дверей боязко просунулася Джоселин і доповіла, що ззовні чекає та благає його прийняти Кайбурн.

— Хай ввійде, — наказала королева. «Така вже доля володаря — жодної хвилини перепочинку.»

Кайбурн був досить старий, але у волоссі мав більше попелу, ніж снігу; сміхотливі зморшки навколо рота надавали йому вигляду добросердого дідуся якоїсь маленької дівчинки. «Не надто заможного і вельми обшарпаного дідуся.» Комір його ряси лахмітився, один рукав було відірвано і недбало пришито на місце.

— Мушу прохати вашу милість вибачити мій вигляд, — мовив він. — Я був унизу, в підземеллях. Допитувався про втечу Біса, як ви наказали.

— І що з’ясували?

— Тієї ночі, коли зникли князь Варис та ваш брат, разом з ними зникла ще одна людина.

— Так, темничний ключар. То й що?

— Його звали Ругеном. Піднаглядач, приставлений до чорних кам’яних мішків. Старший піднаглядач описує його як огрядного, неголеного, мовчазного та непривітного. На посаді він перебував ще від старого короля Аериса, приходив та зникав, коли забажає. У останні роки до кам’яних мішків не вчащали мешканці. Інші наглядачі, схоже, його побоювалися, та ніхто майже нічого про нього не знав. Друзів і родичів він не мав, не пив вина, не вчащав до розпусниць. Келія, де він спав — вогка і похмура, солома в ній укрилася цвіллю. Нічний горщик переповнений.

— Я все це знаю.

Хайме вже один раз оглянув Ругенову келію, а потім золотокирейники пана Аддама обшукали її знову.

— Так, ваша милосте, — мовив Кайбурн, — та чи знали ви, що під тим смердючим горщиком у підлозі знайшовся вільний камінь, а під ним — невеличка порожнина? Така, де можна сховати цінності, які людина не хоче втратити?

— Цінності? — Це було щось новеньке. — Тобто гроші?

Серсея від початку підозрювала, що Тиріон знайшов спосіб підкупити наглядача своєї в’язниці.

— Саме так. Власне, коли я знайшов ту дірку, вона була порожня. Певно ж, Руген забрав своє неправедне багатство з собою, коли тікав. Та коли я нахилився до порожнини зі смолоскипом, то побачив якийсь відблиск, пошкрябав землю і викопав оце. — Кайбурн розтулив долоню. — Монету.

Монета була золота; Серсея узяла її та негайно зрозуміла, що з нею щось не так. «Надто мала, — подумала вона, — надто легка і тонка.» Монета була стара, витерта. З одного боку виднілося обличчя якогось короля, з іншого — відбиток долоні.

— Це не дракон, — мовила вона.

— Не дракон, — погодився Кайбурн. — Цю монету, ваша милосте, карбували до Завоювання. Тут зображено короля Гарта Дванадцятого, а долоня — то знак дому Теплич.

«Тепличів, старих господарів на Вирії.» Серсея зімкнула власну долоню навколо монети. «Яка зрада нас спіткала?» Мейс Тирел був одним із суддів Тиріона і гучно вимагав його смерті. «Невже прикидався, а сам змовився з Бісом, заміряючись на життя батька?» По смерті Тайвина Ланістера князь Тирел ставав очевидним вибором на посаду Правиці Короля. Хоча навіть так…

— Нікому про це ані слова, — наказала вона.

— Ваша милість можуть мені довіритися. Людина, що подорожує у товаристві найманців, швидко вчиться тримати язика за зубами, якщо хоче його зберегти.

— Раджу це пам’ятати і в моєму товаристві. — Королева відклала монету вбік. Про неї вона поміркує згодом. — Що там у іншій справі?

— Пан Грегор. — Кайбурн знизав плечима. — Я його оглянув, як ви наказали. Отрута на списі Гаспида була мантикоровою, з далекого сходу. Ладен життям присягнутися.

— Пицель каже, що це не так. Він розповідав моєму батькові, що отрута мантикори вбиває миттєво, щойно досягне серця.

— Саме так. Але цю отруту якимось чином згустили, щоб продовжити смертні муки Гори.

— Згустили? Як саме? Додали іншу речовину?

— Можливо, саме так, як кажуть ваша милість. Але розведення отрути зазвичай лише послабляє її силу. Вірогідно, що причина є… менш природною, скажімо так. Гадаю, ми маємо справу з чарами.

«Невже переді мною стоїть такий самий дурень, як старий Пицель?»

— То ви мені кажете, що Гора помирає від якогось чорного чаклунства?

Кайбурн не зважив на кпини в голосі королеви.

— Він помирає від отрути, але повільно і у надзвичайних муках. Мої зусилля полегшити їх виявилися такі ж марні, як Пицелеві. На жаль, пан Грегор надто призвичаївся до макового молочка. Його зброєносець каже, що лицареві дошкуляв сліпучий головний біль, і він ковтав макове молоко такими кухлями, якими менші за нього люди цмулять пиво. Нехай так… але судини його почорніли від голови до п’ят, тілесна вода забруднена гнійними домішками, а в боці отрута проїла дірку, в яку пролізе мій кулак. Правду кажучи, я дивуюся, що він досі живий.

— Живий, бо великий, — спохмурніла королева. — Грегор дуже великий на зріст і обсяг. А до того ж тупий. Надто тупий, щоб розуміти, коли вже час помирати.

Вона простягла келих, і Сенела наповнила його знову.

— Його вереск та виття лякають Томена. Ба навіть мене інколи будять посеред ночі. Час уже прикликати Ілина Пейна.

— Ваша милосте, — запитав Кайбурн, — може б я забрав пана Грегора до підземелля? Там його вереск вас не турбуватиме, і я вільніше дбатиму про нього.

— Дбатимете? — засміялася вона. — Хай про нього подбає пан Ілин!

— Якщо така є воля вашої милості, — відповів Кайбурн, — але щодо цієї отрути… було б корисно знати про неї більше, хіба ні? Посполиті кажуть: постав лицаря вбивати лицаря, а лучника — вбивати лучника. Заради ж того, щоб побороти чорні мистецтва…

Він не