В тіні янгола смерті - Тарас Завітайло

— Тримайся, Сивий, тримайся, — бубонів Никодим, не відходячи від козака. — Ох і бовдур я! Голова очеретяна! Я ж бачив її! І снилася вона мені, і на Інгульці ввижалася, і над чайкою твоєю, друже мій любий! Бачив, дурний, але не розумів! Не розумів, що весь цей час жив ти у тіні страшній, у зловісній тіні янгола смерті!

Уперше в житті водяник відчув, як його серце стислося і защеміло від невимовного болю: він не знав, чим може зарадити вірному другові. І раптом у його голові сяйнула думка: «Гапка!» Никодим аж підскочив на радощах.

— Гапка тобі потрібна… Авжеж, Гапка… — сказав він, так наче козак міг його чути. — Тримайся… Я скоро… — І сховався в очеретах.

Ще вдень водяник чув, як неподалік гелготали двоє яничарів, поставлених, очевидно, на варту, і тепер він повз до них, стиснувши в зубах ятаган. Нарешті водяник підповз настільки близько, що стриножені коні яничар, зачувши його, почали фиркати. Никодим завмер. Один турок спав коло вогню, а другий сидів поряд на сідлі. Никодим тінню прослизнув до сплячого турка, затис йому рот, полосонув по горлі ятаганом і вмить скочив на ноги.

Заляпаний кров’ю, вимазаний мулом, водяник був страшніший за чорта.

— Шайтан… — не скрикнув, а радше голосно прошептав яничар.

Никодим підніс пальця до губ.

— Тс-с-с!

Турок схопився і кинувся навтьоки. Водяник кинув йому вслід ятаган, той настиг утікача і встромився йому між лопаток.

Потім Никодим перетяг Андрія до вогню, знову перев’язав його, змайстрував з товстої лози лубки, вклав у них козака і прив’язав до сідла.

— Тримайся, козаче, — прошептав він, — тримайся, друже… — Він скочив у сідло, прив’язав до сідла другого коня і потихеньку рушив у непроглядний морок ночі.

Дівчина слухала як заворожена.

— То от як воно усе було… — прошептала вона і подивилася на водяника. — Дякую, Никодиме, що врятував колись мого діда.

— Пхе! — відмахнувся водяник. — То пусте. Знала б ти, скільки разів він рятував мене!

Орися глянула на свого діда. Той важко зітхнув і зайшовся забивати люльку, з якою розлучався хіба що вночі, коли спав.

— Славні були часи, Никодиме, — знову зітхнув старий козак.

— Твоя правда, Сивий, славні.

Надворі вже майже стемніло. Десь за хатою голосно засюрчав цвіркун, у вікнах спалахнуло світло.

З хати вийшла Гапка і стала на порозі. Постаріла, посивіла, та все ще приємна зовні й доволі енергійна, вона з роками не втратила тієї дивної краси, яку випромінювали її добре серце та щира душа.

— Ану давайте в хату, пізно вже, я вечерю накрила, — гукнула вона.

Орися похопилася.

— Ой, бабусю, а я ж не допомогла! Заслухалася тут…

Гапка посміхнулася.

— Авжеж заслухалася, бо є що послухати… Ходімте вже, — сказала Гапка й пішла до хати.

Козак піднявся, спираючись на ковіньку, і онучка взяла його під руку.

— Діду, — сказала вона несміливо, — а що ж там сталося з Пташкою? Куди вона поділася тоді? Мо’, розкажете завтра?

— Ну куди вже я дінуся від тебе, — посміхнувся Андрій.

Аж раптом з-за куща калини почувся переливчастий жіночий сміх.

— А може, я сама розкажу? — пролунав приємний, мелодійний голос, і з вечірнього мороку на світло, що лилося з вікон, вийшла вродлива молода жінка, а слідом з нею — статний чумак у баранячій кучмі.

— Пташко! — вигукнув здивований Андрій.

— Мефодію! — вигукнув Никодим.

— А що, чи приймете на ніч подорожніх? — скинув шапку чумак, низько вклонився Орисі й підійшов до Андрія та Никодима.

— А куди вже тебе дінеш, — жартівливо сказав Андрій, обіймаючи гостя. — Приймемо.

— Гапко! — гукнув Никодим. — Став на стіл якнайбільший бутель горілки! Гуляти будемо! До ранку!

Тиха українська ніч опустилася на хати, на пишні садки, на щедрі городи невеличкого хутора з невибагливою назвою Дніпровий. Сріблистий місяць-молодик викотився у погідне небо, освітив м’яким світлом усю долину, та так і застиг у високості — милуючися цим неповторним і мальовничим куточком української землі…