В тіні янгола смерті - Тарас Завітайло

Бородавка сидів на задньому горищі біля Никодима і потягував люльку.

— Лиман будемо проходити вночі, — говорив він Бузині, — коло Переправи Воїнів завжди вартові бусурманські стоять, а ми повинні з’явитися в Синопі, як грім серед ясного неба!

— Твоя правда, Степане, — погодився Бузина.

Никодим, добродушно мружачись на сонці, вправно стернував.

— Оце лоцман! — нахваляв його Бузина. — Такого не гріх і на гетьманську чайку! Мабуть, усі обмілини знаєш?

— Інакше і бути не може, — спокійно відповів водяник.

Бородавка лише посміхнувся у вуса.

— А скажи, Никодиме, чого ти пістолі не носиш? — запитав Бузина.

Водяник сплюнув за борт.

— Не по мені ця зброя. Люблю віч-на-віч! Щоб ворога відчувати! І топір мій мене жодного разу не підвів, що ж я йому зраджувати буду?

— І то правда, — погодився Павло.

До вечора козацькі чайки ввійшли у величезний Дніпровський лиман. Важко було визначити, де ж кінчаються прісні води Дніпра і де вони зливаються із солоними водами Кара Дениза, як турки називали Чорне море.

Береги лиману були посічені безліччю заплав і густо порослі очеретами. В одній з таких заплав і зупинилися козацькі чайки. Посилився вітер і пішов дощ.

— Слава тобі, Господи! — сказав Швайка. — У море вийдемо непоміченими!

З настанням ночі, як за велінням неба, припинився дощ і стих вітер, і військо вийшло в море. Показалися зірки, і чайки понеслися до берегів Малої Азії, яку козаки називали Анатолією, до гавані приреченого Синопа.

Сходило сонце. Бородавка, що дрімав на горищі, потягнувся і відразу почав забивати люльку. На носі чайки стояли двоє. Бородавка насупився. Помаки!

— Чого не спиться? — пробурчав курінний.

Один з козаків, ще зовсім молодий козак Петрусь, навіть не обернувся, а товариш його, старий запорожець Кендюх, колись дебелий козак, а тепер згорблений старик, який провів двадцять років на галері й за весь цей час лише рік був помаком, обернувся. Бородавка відразу пошкодував про тон, яким звернувся до козаків.

Кендюх тримався лівою рукою за хрест, а правою за рукоять шаблі; в його очах блищали сльози і повільно збігали по зморшкуватих щоках.

— Синоп… — хрипло мовив він. — Вітер попутний, незабаром Синоп!

Серце Бородавки защеміло.

— Натерпівся ти, братику, у неволі бусурманській!

Кендюх крутнув головою, опустив руки і сів на лавку.

— Так хіба ж тільки я? — проказав він, не підводячи голови.

Петрусь обернувся і сів поруч. Обличчя молодого козака було білішим за фороський мармур, губи тремтіли.

— Ох, і доберуся я до вас… — процідив він крізь зуби і погрозив поки що невидимому місту кулаком.

Цієї миті отаманська чайка кошового викинула прапор-гасло, і чайки стали збиратися в коло.

— Браття! — голосно крикнув Швайка. — Попереду Синоп! Брати будемо вночі. Двадцять обраних мною козаків підуть перед нас на сандалі, що ми за собою тягнемо. З ними буде п’ятеро помаків, троє з яких знають у Синопі. Двоє будуть переодягнені в купців, ніби вони з Кафи. На козаках про людське око кайдани будуть, але такі, що легко скидаються! Їхнє завдання — відкрити нам ворота в синопській гавані, а далі, як Бог поможе, самі впораємося!

І ось призначені кошовим козаки стали перебиратися на сандал. Серед них був Андрій і Бузина.

— Е, так діло не піде! — обурився Никодим. — Кошовий, відправляй і мене!

Швайка посміхнувся.

— Це ж треба, як ти до цього характерника прив’язався! Добро! Стецю! — крикнув одному з козаків. — Міняйся з кацапом кайданами!

Стецько байдуже знизав плечима і передав важкі кайдани водяникові.

П’ятеро помаків спустилися на сандал і переодяглися, а потім із жалем підставили свої оселедці під ятагани. Серед них був і Кендюх.

— От зараза! — вигукнув він, погладивши голену маківку. — Знову без чуба! Ну, нічого, діло того варте!

— З Богом, хлопці! — махнув рукою Швайка, і сандал, піднявши вітрило, понісся до гавані Синопа.

— Який же ти дурень! — сказав Андрій Никодиму. — І чого тобі лізти поперед батька в пекло! Йшов би з усіма!

Водяник труснув кайданами.

— Хочу Синоп подивитися, адже ви, як я зрозумів, каменя на камені у ньому не залишите. А Бородавка казав, що місто красиве!

— Що ти в цьому розумієш? — здивувався Андрій. — Ти ж… ну, сам розумієш.

Водяник знизав плечима.