Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган

Перспектива перетворитися на іграшку в руках Мілліґен — це суцільне жахіття. Мені потрібно давати драла, негайно.

Врізаю коліном йому в пах. Він послаблює хватку і я вириваюсь, але він знову хапає мене, і його очі аж світяться, жадаючи крові. Я лиш підсилила його апетит.

Зараз або ніколи. Бийся або умри. Різко викручую ногу й стопою б’ю йому в шию, а коли він відпускає мене, заїжджаю кулаком у шлунок. Він відступає — на обличчі намальовано подив — проте швидко отямлюється і тепер вже мені доводиться захищатись.

Поки блокую його удари, помічаю у пилюці свого ножа. Намагаюся підібратися ближче до нього, щоб вхопити і подарувати собі шанс. Але Клів розуміє, що я роблю, і від люті аж ричить.

Йому вже набридли ці ігри. Мій спротив роздраконив і принизив його, і він наносить мені прямий удар в обличчя й одразу штовхає у річку. Тут неглибоко, але я занурилася, не встигши навіть набрати повітря. А коли за мить вириваюся на поверхню й глибоко вдихаю, опиняюся у його смертоносних ручищах, які обмацують кожнісінький сантиметр мого тіла. Я роблю що можу — б’юся ногами, кусаюся, звиваюсь, наче в’юн, але суперник узяв гору. Притиснув мене до мілини і утримує мою голову над водою, ніж біля горлянки, так що я не можу пручатися.

— Думаєш, ти мені рівня? Єдина умова твого батька — повернути тебе живою. А про те, щоб ти була цілою й неушкодженою, ми не домовлялися. Мілліґен засмутиться, але мені на неї начхати.

Клів полюбовно розглядає рану, якою прикрасив моє обличчя у фіорді, нахиляється і лиже її. Я роблю ще одну спробу звільнитися, але марно. Він водить туди-сюди лезом по моїй шиї, ковзає нижче до ключиці, його шкіра аж вилискує від поту, коли він розглядає свій виграш. Цікаво, що він відріже найперше? Може, палець для розігріву? Чи одразу відітне руку — щоб залишити по собі незгладимий слід?

Проте він залишається ні з чим, бо тієї ж миті валиться вперед, а я під його вагою знову йду під воду. Що є сили зіштовхую непорушне тіло з себе, і коли нарешті вдається сісти, бачу — з його голови стирчить сокира.

Мій рятівник височіє наді мною та коли впізнаю його, нова хвиля страху змиває усю мою вдячність. Рен — боцман, відданий побратим усіх Змій. Для нього вбити Кліва означає лиш одне — він сам залюбки презентує мене батькові. Він простягає мені руку, але я зволікаю, зрештою сама зводжуся на ноги. А він витягує сокиру із обм’яклого Кліва й добряче копає його.

— Купа лайна.

— Що ти робиш? — якщо він хоче напасти, то мені краще негайно дізнатися про це.

— Рятую твою шкуру! — він вириває жменю трави й витирає кров з леза, — ліс уже зайнявся і за декілька хвилин вогонь буде тут. Повсюди розсипаний порох. Біжи!

Я приголомшена і водночас рада. Він розвертається, щоб іти, але я хапаю його за рукав.

— Стій! Чому допомагаєш мені?

— Бо ти заступилася за мого хлопчика. Захистила від цього покидька, — він плює на Кліва.

Я не розумію, що він має на увазі, та нарешті втямлюю:

— Тобі?

— Він мій син. А цей щур перетворив його життя на пекло, — він перекидає сокиру собі на плече й уважно дивиться на мене, — я далеко не єдиний на борту, хто подарував би свою відданість тій відважній людині, що кине виклик Капітану.

Якусь мить я намагаюся зрозуміти, що він має на увазі, а коли мені стає все ясно, я просто не вірю своїм вухам.

— Чи не означає це, що ти мені відданий?

Він значуще дивиться на мене:

— Спробуй вижити.

А тоді зникає, тікаючи в напрямку до узбережжя, щоб уникнути наближення розчаленої пічки. А я залишаюся віч-на-віч із мертвим ворогом, чия кров тече червоною річкою, а при погляді на спотворену голову хочеться блювати. Тріск палаючого листя гучнішає, і це означає лиш одне — скоро Клів піддасться кремації у власноруч розведеному вогні. Якщо я не бажаю приєднатися до нього, мені слід поспішити.

Тріщить гілка — і я помічаю Ґустава, він уже приготувався тікати. Він бачить мене над зарубаним тілом, і якщо його відпустити, усе розповість батькові.

Однак зовсім не залишається часу на сутичку, адже ми обоє ризикуємо згоріти. Я чекаю, вся на нервах — цікаво, що ж надумає Ґустав? Він дивиться мені в очі і, мабуть, в голові схожі думки. Якщо так і стояти, обох поглине вогонь, який не розбирає, хто є хто, і нищить усіх. Ґустав першим робить вибір і так мчить в напрямку моря, що аж спотикається.

Мені до нього байдуже, тож поспішаю туди, звідки прийшла. Вже немає сенсу стерегтися, ховатися. Ніщо тепер не зупинить цього полум’я. Воно саме годується: пожадливо тягне до рота неймовірні квіти та дерева, усе, що прикрашало цей Острів, і від них залишається лише попіл.

Я зазнала поразки. Вперше я спробувала помірятися силами з батьком і що вийшло — я не змогла захистити Острів, як колись не вберегла Томаса. Я не змогла прикрити собою всі квіти, як і запобігти смерті Йорена. І я не врятувала життя людям, як тоді не змогла оживити Клару.

Можливо, Бронн казав правду. Може, і справді мені не варто було сюди приходити.

Сила ще одного вибуху неподалік кидає мене на землю. Дзвенить у вухах, але я встаю на ноги і кидаюсь навтьоки.

Ось і берег, де ми пришвартувались. Я наштовхуюсь на сім’ю, що ледь рухається. Наймолодша дитина тягне на руках старенького собаку й навідріз відмовляється покинути його, не зважаючи на материні вмовляння.

— Там на вас чекає човен, не варто зволікати, — я гукаю їм, коли підходжу ближче, сподіваючись, що він таки є, — дайте, я понесу собаку.

Я простягаю руки, а дитина уважно розглядає мене, вагаючись, чи мені варто довіритись. Не дочекавшись її рішення, я вихоплюю тварину.

— Біжимо!

Я лиш іноді оглядаюся, щоб не губити їх із виду: батько тепер несе дитину на руках, а мати лиш прагне не відставати від нового провідника. Чи є для них місце на човні, поки що невідомо. Я зовсім не здивуюся, якщо виявиться, що всі суденця вже давно відчалили, залишивши решту острів’ян на волю стихії.

Тож коли забираюся на пагорб й дивлюся вниз на бухту, то завмираю. Я просто не йму віри своїм очам.

У відкритому морі об’якорилися чотири великих кораблі і шлюпки, поспіхом