Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Вартовий, майже не роздумуючи, прибрав свого списа, а сам відійшов в сторону, даючи дорогу. Фалмін і Гібді одразу зайшли. Всередині усе сяяло від золота. Посуд, меблі й навіть картини, що висіли на тканевій стіні, виблискували жовтим кольором, змушуючи примружувати очі. Гном розкрив рота, коли побачив скільки добра могло умістити таке шатро, а ось Фалмін здавався спокійним. Він дивився прямо на чоловіків, які сиділи в розкішних кріслах і чекали аудієнції.

— О, Фалміне, — награно дружньо сказав Ланерад, шкірячи свої пожовклі зуби, — а ми тут із хлопцями до принца прийшли, так би мовити, на прийом.

Усі присутні — два брати-ельфи та невідомі в накидках — ворожо подивилися на чаклуна, навіть не намагаючись приховати свою відразу.

— Бачу, ти без трофеїв, — вперше за весь час подав голос менший із братів-ельфів — Гетеніль. На відміну від брата, очі він мав великі та зухвалі, а паскудна усмішка нічим не нагадувала про ельфійську красу. — Схоже, полювання ні в кого не задалося.

— Угу, але, судячи із виразу обличчя, ти не особливо розчарований, — сказав вже Ямілар, недобре зіщуривши красиві очі. — Дивно все це, чаклуне. Такий великий мисливець на драконів і не зміг вполювати жодного. Дивина.

— Повір, ельфе, не кожне полювання повинно закінчуватися вдало, — відповів Фалмін, не звернувши уваги на зневагу в голосі гостровухих.

— А цей що тут забув? — гаркнув Ланерад, насмішкувати подившись на Гібді. — Він що, дверима помилися? Кузня в іншому боці.

— Якщо щось не подобається, недоумку, можемо вийти й у всьому розібратися, — сказав напрочуд спокійно Гібді, у якого зухвалість Ланерада лише розпалювала жашу бійки. — Чи твоя булава призначена лише для удара в спину, як із Аранодом?

Ланерад почервонів і, рикнувши, вже було схопився за руків'я булави, що висіла на поясі. Він не встиг помітити, як чаклун вихопив свого меча й приклав його до шиї вбивці.

— Якщо зробиш бодай рух — залишишся без голови, — Фалмін завмер, постійно дивився на руки противника. Ланерад повільно забрав руку від зброї. Гібді, із сокирою в руці, уважно роздивлявся довгі ноги розбійника і в голові міркував, по яким частинам буде їх розділяти.

У шатро зайшов статний чоловік, такий же жовтий від золота, як і картини із меблями. Мав він красиве молоде обличчя, довге світле волосся і дуже яскраве вбрання. На шиї, руках і у вухах висіли дорогі прикраси із золота. На поясі, у білих піхвах — металевий короткий меч, із навершям у вигляді грифона із діамантовими очима.

Усі підвелися та низько поклонилися. Фалмін підвів голову першим, зустрівшись із ясним поглядом чоловіка, який дивився прямо на нього. Коли й інші попіднімали очі, Талар Кральє усміхнувся, підійшов, обережно, майже не торкаючись обійняв кожного із мисливців.

— Великі воїни, знамениті вбивці почвар та бестій різноманітних. Велика честь приймати вас у себе, — голос принца звучав витончено, спокійно та розважено. Лише дурний не міг прочитати у ньому небезпеку. — Та чи потрібно вам надавати такі почесті, панов'я мисливці?

Ніхто не наважився відповідати на поставлене запитання, оскільки розуміли, до чого хилив принц. До шатра тихенько, майже непомітно зайшов чародій, який раніше роздав їм медальйони. Чоловік у мантії став поруч із принцом, на що той навіть не звернув уваги.

— Щоб не затягувати час і не витрачати власних нервів, я одразу поставлю вам усім одне запитання, — принц трішки нахилився вперед і примружився, наче страждав курячою сліпотою. — Що за чортівня сталася в монастирі?

Мовчання, яке було відповіддю на запитання, ще більше роздратувало його.

— Скажи, Лютію, — звернувся він до чародія, який із зарозумілою пикою дивився на присутніх, — медальйони, що їм роздали, повинні були показати сутички, битви із драконом чи бодай щось схоже на це. А що побачили ми?

— Лише непроникну темряву, володарю, — шанобливо відповів магік, але навіть ідіот міг розгледіти в цій шані неприкриту награність.

— А що у нас викликало таке видовище?

— Таке ж непроглядне невдоволення.

Принц паскудно усміхнувся, окинув поглядом усіх учасників і затримав погляд на Фалміну, який на відміну від інших, не вподобав таку показуху принца. Талар намагався щось побачити в його очах, спробувати розгадати якусь таємницю, але чаклун не давався, закрив у собі всі відчуття. Нарешті принц відірвав від нього погляд.

— Усі, окрім пана Фалміна та його товариша, вийдіть та зачекайте біля входу, — наказав Кральє. — Лютію, тебе я попрошу залишитися.

Мисливці, схиляючись у поклонах, один за одним покинули шатро й вийшли надвір, де могли перевести подих. Тим часом, у шатрі відбувалася доволі цікава розмова.

— Благандійський Чаклуне, це честь, бачитися із тобою, — принц, здавалося, розслабився і голос його став якимось не таким, більш простим, аніж до цього. — Твої подвиги оспівані в багатьох піснях, а на базарах і балах шепочуться про вершника, який взяв на себе роль визволителя людства від драконячої напасті. А що скажеш ти про ці пісні? Вони правдиві?

— Кожен може розцінювати їх по-своєму, — сказав спокійно Фалмін. — Є люди, які ненавидять мене або ж навіть хочуть вбити. У кожного свій смак.

— Але, чаклуне, для багатьох ти зразок мужності, спокою та професіоналізму, хай там що говорять інші нехлюї. Рідкісна пташка, яка бодай трішки розводить засірілі фарби цього континенту. Між іншим, чув я і про твого товариша.

Гібді усміхнувся самими губами, але в душі не знав, від кого і що міг чути принц, а тому почав нервувати.