Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

– Так,  я це розумію. Гаразд, сьогодні ввечері, коли стане темно, спробую дещо. Мені треба буде підійти до замку впритул. Хоча я не помічав там вартових, робити це вдень все-таки небезпечно.

Цілий день спостережень не приніс нічого цікавого. Коли звечоріло, Ітмар наблизився в темряві до муру замку і спробував закинути нагору мотузку із петлею, щоб вона почепилася на кам'яний зубець. Раз за разом він кидав її вгору навмання, змотував, роздивлявся мур у лупу та кидав знову, але нічого не виходило. Чи то довжини мотузки трохи не вистачало, чи розміру петлі, чи неможливо було зробити це всліпу, адже дивитися крізь скельце та одночасно кидати він не міг. Взагалі у темряві навіть крізь лупу мур було погано видно, але на дотік його каміння відчувалося чудово. Втомившись від марних спроб з мотузкою, Ітмар ще раз роздивився мур крізь скельце, потім обмацав обома руками. Було дуже дивно бачити перед собою чорну порожнечу, але відчувати в ній ребристе каміння, з якого було збудовано мур. Навряд чи йому вдасться залізти. Зробити це можна лише з повного відчаю. 

Відчай наступив завтра. Біля воріт знову нічого не відбувалося. Ітмар вирішив, що спробує сьогодні ввечері, і це буде остання та рішуча спроба. Вони зібрали речі, привели Вітерця ближче до того місця, де мур здавався найнижчим, прив'язали в лісі до дерева, а самі сховалися неподалік та чекали на темряву. Уже вечоріло, коли по дорозі зненацька проскакав вершник. Вона огинала замок, поступово підіймаючись на пагорб, ворота зараз були з іншого боку від спостерігачів, але було очевидно, що вершника впустили всередину. Був він молодий, гарний.

– Напевне, приїхав до мага, – прошепотів Ітмар. – А відьма брехала, що той не приймає відвідувачів! Але це добре, бо він якийсь час буде зайнятий. Скоріше би стемніло!