Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Коли ти закохана в сина мага, ніколи не знаєш, що може статися, навіть якщо йому, як і тобі, усього шістнадцять, а його магічний дар досі спить.

Вельда дивилася на Тіллана і відчувала, що він щось замислив. У його обличчі з тонкими, нервовими рисами, у його рухах та деякій неуважності бачилося їй сьогодні приховане хвилювання.

Він досі не наважувався її поцілувати. Коли приходив до її кімнати, поводився стримано та чемно, і вони просто мило спілкувалися. Вона сподівалася, що це може відбутися в бібліотеці, де між високих стелажів була купа можливостей, але – ні. Навіть коли вони таємно зустрілися серед ночі та піднялися на мур замку, щоб помилуватися зірками, то лише сиділи поруч, притулившись спинами до кам’яних зубців та спостерігаючи за мерехтінням далеких сузір’їв. Вона поклала йому голову на плече, а він так нічого й не зробив. 

І ось тепер вдень біля підніжжя цього муру, у зовсім нецікавому, але безлюдному куточку замку відстань між ними раптово зникла.

"Чому він так дивиться на мене? – думала Вельда. – Чому робить крок і стає настільки близько, що поміж нами залишається лише тонкий шар повітря, а потім і воно кудись зникає, бо дихати стає все важче, а серце починає калатати шалено, а його погляд стає таким м’яким, а його губи... Вони вже злилися з моїми, і я тону в тому поцілунку, занурилася в зелену морську глибину, а може, навпаки злетіла та лину в синьому небі – не знаю, бо очі мої заплющені, а з тілом твориться щось дивне, щось таке, що відчувають, напевне, дорослі. Так ось яке воно, кохання? Не тільки погляди, усмішки, потаємні думки та мрії? Несміливі дотики, рука в руці, голова на плечі? Це ще й жар, який охоплює та зводить із розуму, це таке потужне серцебиття, яке важко витримати. Здається, що наші з ним серця гуркочуть в унісон, посилюючи одне одного. Це щось божевільне, щось надприродне, що поглинає всі інші почуття – лише цей стукіт, який лунає в голові, у животі, доходить навіть до кінчиків пальців".

І тоді Тіллан раптом відсахнувся від Вельди, а все його тіло огорнуло біле сяйво. Спочатку воно поволі мерехтіло, потім розгорялося дедалі сильніше, стало таким яскравим, що боляче очам. Тіллан стояв, трохи розставивши ноги, щоб втримати рівновагу, його опущені вниз руки також були злегка розведеними, він дивився на них із подивом та недовірою, бо, здається, саме там збиралося та концентрувалося біле сяйво. І коли воно стало нестерпно білим, Тіллан закричав, здійнявши руки вгору. 

Світло вийшло крізь його струнку фігуру з кожної руки, піднялося в небо, дуже високо, у немислиму далечінь, нарешті ніби відлетіло, відірвавшись від нього. Тоді Тіллан впав на коліна та стояв на них, спираючись перед собою о землю руками та дихаючи так, ніби біг кілька годин поспіль. А Вельда застигла вкрай вражена та боялася підійти до нього, бо вона розуміла – щойно він став магом. 

Раптом почулися повільні, але гучні оплески. До них, плескаючи в долоні, наближався Світлий маг Верегус – опікун Вельди та батько Тіллана. Був він ще не старим, із гривою темного волосся, яке лише починало сивіти, але в його густій бороді сивини було більше. Ця борода урочисто лежала на його довгому коричневому вбранні, широкі рукави якого коливалися в такт оплескам. Високий, з завжди суворим обличчям та насупленими бровами, він сказав своїм густим, басовитим голосом:

– Поздоровляю, синку, твій дар прокинувся! Ось так це й буває, хоча у твоєму випадку сталося трохи зарано. Дуже потужно, – звернувся він до Вельди та ніби виміряв її своїм поглядом. 

Вона раптом зрозуміла, що зіграла якусь роль у цьому пробудженні дару. Невже їхній із Тілланом поцілунок сприяв цьому?

– Встань, сину, – сказав маг. – Ти мусиш навчитися витримувати удар, бо коли почнеш битися з іншими, дія чужої магії схожа на те, як ти вперше відчув свою.

Тіллан зі зусиллям підвівся, похитнувся. Обличчя його було таким білим, ніби те світло пофарбувало його. Він подивився на Вельду, і в тому погляді їй побачилася якась провина. А потім він кинувся вбік від них, зігнувся і став вивергати на землю вміст свого шлунку.

Брови Верегуса сердито зійшлися, рот викривила невдоволена гримаса.

– Йди, Вельдо, я подбаю про нього, – сказав він. І коли вона проходила повз, додав: – Ти добре впоралася.

Вельда подумала: "Це ще раз підтвердило, що без мене тут не обійшлося. Звучало так, ніби маг чудово знав, що саме я маю зробити, і мені це вдалося. Але ж ми лише хотіли поцілуватися! І замість чудових романтичних відчуттів під час першого поцілунку отримали божевільний напад серцебиття та спалах яскравого світла. Якщо навіть я не можу від цього оговтатися, то цілком зрозуміло, що Тіллану стало зле. Я бачила, як сколихнуло його те світло, яке він пропускав крізь себе".

Вельда не могла дочекатися, коли він прийде до неї і вони, як завжди тримаючись за руки, знайдуть якийсь затишний куточок у замку, де вона зможе розпитати його, чому це з ними сталося і які він тепер має відчуття, пізнавши власну магію.

Тіллан постукав у її двері лише ввечері. Вигляд він мав якийсь затиснутий. Чи був досі приголомшений тим, що сталося? У його очах і зараз згадувалося якесь почуття провини та, здається, жаль. Це було дивно, адже мав би радіти, що став магом. З такою подією треба привітати!

– Тіллане! – Вельда міцно обійняла його, але він приглушено скрикнув, ніби вона зробила йому боляче.

– Що таке? З тобою все гаразд? – стривожилася вона.