Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Не спиняючи коня, капітан Олесь Іриней здивовано присвиснув, помітивши розвідницю. Не надто дбаючи про етикет чи банальну ввічливість, чоловік схилився, проїзджаючи повз, і впевнено підхопив білявку за талію, з легкістю підтягуючи Вієм в сідло перед собою.

Зціпивши зуби від спалахнувшого роздратування, розвідниця різко схопила чоловіка за плече. Всього мить і, впершись в сідло ногами, перекинула Олеся через себе, одразу перехоплюючи поводи зляканої тварини.

Бурий кінь заіржав, привертаючи до себе увагу інших смертників. Дехто відкрито розреготався, помітивши розгубленого капітана на землі – дівчата рідко давали відсіч цьому бабію, адже частіше раділи його увазі.

– От навіжена, – зітхнув Олесь, піднімаючись на ноги. Обтрусивши штани, штурмовик усміхнувся, демонструючи звабливі ямочки на щоках. – Реквієм, ти не змінюєшся, правда?

– Як і ти, Іринею, – гмикнула дівчина, впізнаючи давнього знайомого. – На біса руки розпускаєш?

– Звичка, – брюнет розвів руками та потягнувся в кишеню за цигаркою. – Не очікував тебе тут побачити, чесно кажучи.

– Навзаєм. Щось ви запізно сьогодні.

– Не нагадуй, – Олесь скривився, поплескавши знервованого коня по міцній шиї. – Південні пірати виявилися ще тією скалкою в... А, не зважай. Я так розумію, у вас справи теж не набагато кращі?

– Так вважає генерал-поручник, – розвідниця знизала плечима.

Вона збиралася запитати щось іще, коли до загону наблизився ще один вершник. Він саме затримався біля оглядових веж, відмічаючи і себе, і всю команду, тож пропустив принизливий політ капітана.

– Вієм? – здивовано гукнув штурмовик, впізнавши білявку, що досі сиділа верхи на Бурому.

Озирнувшись, Реквієм здійняла брови, оглядаючи високого парубка. Чорна форма, що складалася з обстислого верху, вигідно підкреслювала треноване тіло та широкі плечі – зовсім не так, як лікарняна сорочка. Світло-русе волосся забране назад, а очі, навіть в сутінках, здавалися розплавленим золотом. Хіба що довгий шрам, що тягнувся від щоки на шию, зараз здавався менш помітним.

– Неочікувана зустріч, правда, Велете? – усміхнулася розвідниця.

Переяр промовчав. Блакитні очі дівчини, з веселими вогниками біля самих зіниць, впевнено відповіли на його погляд – майже так само, як і під час їхнього знайомства.