Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Невже паніка була настільки сильною, що не дозволяла тверезо оцінювати наслідки? Чи... за цим ховалося щось іще?

– До речі, пам'ятаєш того голема? – раптом запитала Демі, уважно поглянувши на напарницю. – Досі невідомо, звідки він узявся та кому належить.

– Не міг же він сам по собі з'явитися? – здивувалась розвідниця.

– Ні, звісно. Івор особисто виїзджав до тієї посадки, де ми його зустріли, але сліди залишились лише від коней. Таке відчуття, що нам би й не повірили, якби ти не скористалася схроном.

– Це дивно, – Вієм спохмурніла, згадуючи свою зустріч зі Станом. Адже тоді теж нічого не знайшли. Невже голем справді пов'язаний з титанами? Дівчина повільно похитала головою, не дуже вірячи в такий збіг: – дуже дивно.

– Згодна, – Демі кивнула, збираючи брудний посуд на тацю, перш ніж встати зі столу. – Не знаю, чому з'явився цей голем, але генерал-поручник зараз видається більш підозрілим. Хоча головою я розумію його дії, але інтуїція говорить про інше.

– Не лише в тебе. Ти до конюшні?

– Так, треба напоїти Арету, заодно прогуляюсь. Ти не йдеш?

– Я вже звідти, – Реквієм похитала головою, і собі піднімаючись. – Краще потренуюсь перед сном.

– Добре, як знаєш, – задумливо відгукнулась дівчина. – А я, може, спробую прослідкувати за цим генералом, Власієм Зеноном.

Гмикнувши, білявка нічого не відповіла. Їй і самій хотілося зрозуміти справжні наміри новоприбулих, але ризикувати розвідниця не поспішала. Спочатку варто подумати, як краще вчинити.

Покинувши їдальню, дівчата мовчки пішли до виходу з будівлі, перш ніж розійтись хто куди. Та, тільки-но звернули в напівтемний коридор, що вів на вулицю – випадково натрапили на парочку Юліани та Маркуса Боян.

Обоє були з різних команд, але, як виявилось, це зовсім не заважало палким почуттям і поцілункам.

– Ви б хоч посоромились товаришам апетит псувати, – цокнула язиком Демі, змушуючи розвідників злякано відсахнутись один від одної. – Гм? Юліано, невже це ти? А хіба ти не заручена з...

– Тебе це не стосується! – різко вигукнула дівчина, тремтячими руками поправляючи одяг та пшеничне волосся. Її зелені очі в напівтемряві коридору небезпечно спалахнули, видаючи знервований та дещо нестабільний стан.

– Ваша поведінка мене справді не обходить, – гмикнула демонолог. – Але наступного разу обирайте менш людні місця.

– Котися під три чорти зі своїми порадами! – не витримала Юліана. Пальці некромантки загорілися зеленим полум'ям, надто явно демонструючи її емоції.

Та, що привернуло увагу Вієм в цій ситуації, це дивна, задоволена посмішка Маркуса. Міцної статури розвідник з чорним волоссям до плечей, спостерігав за усім злегка примруживши карі очі.

Його справді задовільнило те, що їх побачили. Він хотів цього, і стан Юліани чоловіка мало хвилював. Дивна поведінка, еге ж? Реквієм думала так само. Маркус здавався неприємною людиною, здатною на підлість, тоді як сама некромантка складала дещо інше враження.

– Демі, ходімо, у нас не так багато часу залишилось, – гукнула білявка, не бажаючи ще більше провокувати сполоханих коханців.

Її не хвилювали чужі пристрасті, хоча Вієм могла їх зрозуміти. Майбутня війна з титанами може обірвати життя навіть найкращих бійців всього в одну мить, тож який сенс відкладати життя на потім? Але поведінка солдата Боян розвідниці все одно не подобалась.

– Добре, йдемо, – презирливо пирхнула демонолог, прямуючи до виходу під напруженим поглядом Юліани та задумливим – Маркуса.

Та тільки-но важкі, дубові двері зачинились за їхніми спинами, як Демі озирнулась до Реквієм з сяючими очима кольору яшми.

– Ти теж це бачила? – збудженим шепотом запитала дівчина. – Якби їх побачив хтось інший – скандал спалахнув би на весь Ророс!

– Ну, мені здалося, Маркус цього і хотів, – гмикнула білявка, ліниво потягуючись.

– Справді? – здивувалась Демі, мало не спіткнувшись. – Я навіть не звернула на нього уваги. Невже він настільки ниций, щоб самостверджуватись за рахунок зруйнованої репутації Юліани?

– Принаймні, так це і виглядало, – Реквієм знизала плечима. – Наскільки мені відомо, Боян має лише титул дрібного барона та геть ніяких заощаджень, він майже банкрут.

– Так, навіть якщо вони одружаться, в чому я сумніваюся, він все одно залишиться в тіні заможнішої Юліани... Ось чому я не вірю в жодні мезальянси! Гидкий цей барон.

– Згодна. Що ж, тут і розійдемося.

– Ти точно не хочеш зі мною поспостерігати за генерал-поручником? – Демі з сумнівом поглянула на напарницю. Здавалося, вона миттєво забула про попередню тему їхньої розмови.

– Поки що ні. І тобі краще бути уважнішою – наскільки я помітила, цей Власій Зенон дуже обережний.

– Добре, тоді до вечора, – брюнетка кивнула, повертаючи до конюшні. І хоч їй кортіло простежити за генералом вже зараз – вона все ж розуміла, що збуджений розум спершу треба заспокоїти.

Вієм же попрямувала до тренувального полігону, що стояв в західній частині залоги. Підполковник не вимагав приділяти тренуванням кожен ранок після сніданку, як це було в штабі – фізична форма солдатів тут залежала від них самих.

Дехто швидко розслабився – розвідники вірили, що невелика перерва не завадить. Та більшість сумлінно тренувались, хоч і кожен в різний час.

Зараз Реквієм лише сподівалась, що зможе займатися в тиші. Вона настільки занурилась у власні думки, що навіть не звернула уваги на шум біля воріт. Загін новоприбулих штурмовиків її не зацікавив – дівчина лишень зійшла в бік, даючи вершникам дорогу.

Чим далі, тим сильніше її хвилювала ситуація, яка склалася тепер. Усі роздуми та власна ж інтуїція неодмінно пов'язували дивного голема з раптовим зникненням титанів, а тих – з генерал-поручником Зеноном.

– Маячня, – похмуро буркнула блондинка, роздратовано штовхнувши випадковий камінь ногою. – Голем ще куди не йшло, але Зенон? Чортівня якась...

Та думки різко обірвав голосний тупіт копит, коли повз промайнула ціла юрба вершників. І Реквієм з легкістю проігнорувала б їх, якби не нахабні руки одного зі штурмовиків.