Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

Маркіза де Немент-Уйвар нервово засміялася.

— Якщо взяти її зуміє! — повторила пропитим контральто. — Бо зараз уже тільце має меча. Браво, мосьпане Бонгарте. Жорстоким мені здавалося віддати те тільце беззбройним на поталу отим лапсердакам.

— Пане Хувенагелю. — Віндзор Імбра взявся руки в боки, навіть не подивившись на худу аристократку. — То ж під вашим заступництвом розігрується отой вертеп, бо ж і театр той ваш. Скажіть тільки мені, згідно з чиїми правилом і законом грати ми маємо: згідно з вашим чи Бонгартовим?

— Згідно з театральним, — зареготів Хувенагель, трясучи черевом і бульдожими щоками. — Бо хоча й направду театр мій, але ж клієнт — наш господар, він платить, він вимагає! То клієнт і встановлює правила. А ми ж, купці, згідно із тими правилами мусимо чинити: чого клієнт жадає, те йому й дати потрібно.

— Клієнт? Чи то — оці люди? — Віндзор Імбра широким жестом обвів заповнені лавки. — Оті всі люди прийшли сюди й заплатили, аби насолоджуватися видовищем?

— Справа є справою, — відповів Хувенагель. — Якщо є попит, чому б його не продавати? Платять люди за бій вовків? За бійку ендріаг і аардварків? За цькування собаками борсука у діжці чи виверни? Чому ти так дивуєшся, Імбро? Людям забави та ігрища — наче хліба шматок, а ще й важливіші за хліб. Багато з тих, що сюди прийшли, останню монетку в себе від рота відірвали. А глянь на них, як у них очі сяють. Дочекатися не можуть, коли забава почнеться.

— Але забаві, — додав, усміхаючись із насмішкою, Бонгарт, — треба зберігати хоча б видимість спорту. Борсук, як собаки його з діжки витягнуть, може зубиськами кусатися, бо то — спортивно. А дівчина має клинок. Нехай і тут буде спортивно. Що, добрі люди? Я правий?

Добрі люди урізнобій, але голосно й радісно, хором, підтвердили, що Бонгарт правий цілком і повністю.

— Барон Касадей, — повільно промовив Віндзор Імбра, — не радий буде, пане Хувенагелю. От клянуся вам — не радий буде. Не знаю, чи варто вам із ним сваритися.

— Справа є справою, — повторив Хувенагель і ворухнув щоками. — Барон Касадей чудово про те знає, силу-силенну грошей він за малий відсоток у мене позичив, а як прийде, щоб позичити ще, ми якось наші сварки обговоримо. Але не буде якийсь там закордонний пан барон втручатися у приватне й індивідуальне підприємництво. Тут заклади вже зроблені, а люди за вхід сплатили. У той пісок, там, на арені, мусить кров всотатися.

— Мусить? — крикнув Віндзор Імбра. — Собаче гівно! От кортить мені показати вам, що аж ніяк не мусить! От вийду звідси та геть собі поїду, й не озирнуся навіть. Тоді ви власну кров тут проливайте! Мене сама думка гнітить, що я мотлоху втіху доставлю!

— А й нехай їде, — із натовпу раптом виступив по очі зарослий типчик у кубраку з кінської шкіри. — Нехай їде, як його ото гнітить. Мене ото не гнітить. Говорили, що хто ту Щурицю засіче, нагороду візьме. Я погоджуюся і на арену йду.

— Та таке! — крикнув раптом один із людей Імбри, невисокий, але жилавий і міцно збудований чоловічина. Волосся мав буйне, розчухране й скуйовджене. — Ми ж перші були! Правда, хлопці?

— І вірно! — завторував йому другий, худий, зі шпичастою борідкою. — Наша першість! А ти із гонором тим не носися, Віндзоре! Що з того, що галастра дивиться? Фалька на арені, досить лише руку простягнути й узяти. А хами нехай буркали витріщають, плювати нам на те!

— Та ще ж нам і грошва капне! — зареготав третій, наряджений у дублет яскравого амарантового кольору. — Як спорт — то спорт, чи не так, пане Хувенагелю? Як дійство — то дійство! Тута про якусь нагороду було мовлено!

Хувенагель усміхнувся широко й погодився, кивнувши — гордовито і велично трясучи обвислими щоками.

— А скіки, — зацікавився той із борідкою, — на кону нині?

— Зараз, — засміявся купець, — на результати бою ще не ставлять! Поки тільки три до одного стоїть, що ніхто з вас не осмілиться вийти за огородження!

— Тююю! — крикнув Кінська Шкіра. — Я насмілюся! Я готовий!

— Геть, сказано ж! — крикнув Ковтун у відповідь. — Ми-тко перші були й першість за нами. Гайда, на що чекаємо?

— Ускількох можемо туди до неї? — Амарант покрутив пояс. — Чи тіко поодинці можна?

— Ах ви сучі діти! — гарикнув раптом цілком несподівано пастельний бургомістр, бичачим голосом, аж ніяк не відповідним статурі. — Може, вдев’ятером на неї одну хочете? Може, верхи? Може, на колісницях? Може, вам катапульту з цейхгаузу запозичити, аби ви здалеку камінням у дівку кидати могли? Га?

— Добре, добре, — перервав Бонгарт, про щось швидко консультуючись із Хувенагелем. — Нехай буде спорт, але й потіха ж якась мусить бути. Можна по двоє. Парою, значить.

— Але нагорода, — попередив Хувенагель, — подвійною не буде. Якщо вдвох, то й поділити надвоє треба.

— Якою парою? Яке там удвох? — Ковтун різким рухом скинув плащ з плечей. — Не соромно вам, хлопи? То ж тільки дівка! Тьфу! Посуньтеся! Сам піду й покладу її. Теж мені — велика справа!

— Я хочу Фальку мати живою! — запротестував Віндзор Імбра. — Най вам дідько на ті битви й поєдинки! Я на Бонгартові розваги не піду, я хочу дівку! Живу! Йдіть туди вдвох, ти й Ставро. І приволочіть мені її звідти!

— Як на мене, — повторив Ставро, отой з борідкою, — образа вдвох іти на ту худорлявку.

— Барон тобі ту образу флоренами присолодить. Але тільки за живу!

— Виходить, барон скупердяй! — зареготав Хувенагель, трясучи черевом і бульдожими щоками. — І спортивного духу в ньому ні на крихту немає. Ані волі, аби інших за той дух винагороджувати! А я спорт люблю. І тим, хто піде зараз, нагороду підвищую. Хто сам-один на ту арену зійде й сам, на власних ногах, з неї вийде, тому оцією рукою з оцієї шкатулки не двадцять, а тридцять флоренів виплачу.

—