Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
Місто Рідбрун тхнуло добряче, у тому числі й гноївкою.
Ґеральт колись, роки тому, був тут, але не впізнавав. Забагато змінилося. Раніше не видно тут було стільки кавалеристів у чорних панцирах і плащах, зі срібними емблемами на наплічниках. Раніше не долинала звідусіль нільфгардська мова. Раніше не було під самим містом каменоломні, у якій обдерті, брудні, худі і скривавлені люди лупали каміння на плити та щебінь, шмагані батогами одягнених у чорне наглядачів.
Стоїть тут чимало нільфгардського війська, пояснив босяк, але не постійно, а тільки на час перерви у марші та при гонитві за партизанами з організації «Вільні Стоки». Сильний нільфгардський гарнізон пришлють сюди, коли на місці старого містечка постане вже велика мурована фортеця. Фортеця з каменю, що видобувається у каменоломні. Ті, що лупають камінь, — то військові бранці. З Лирії, Едірну, останнім часом з Соддену, Брюґґе, Анґрену. І з Темерії. Тут, у Рідбруні, трудяться чотири сотні бранців. Добрих п’ять сотень працюють у копальнях, шахтах і кар’єрах навколо Бельгавену, а понад тисяча будує мости й вирівнює шляхи на перевалі Теодуль.
На ринку містечка й за часів Ґеральта стояв ешафот — але набагато скромніший. Не було на ньому стільки інструментів, що викликали паскудні думки, а на шибеницях, палях, вилах і тичках не висіло стільки декорацій, що смерділи гниллю й викликали огиду.
То пан Фулько Артевельде, нещодавно призначений владою військовий префект, пояснив босяк, дивлячись на ешафот і елементи людської анатомії, що оздоблювали його. То пан Фулько знову віддав когось кату. Із паном Фулько не жартують, додав. Суворий він пан.
Шукач діамантів, знайомець босяка, якого вони знайшли у заїзді, доброго враження у Ґеральта не викликав. Бо перебував він у тому тремтяче-блідому, напівтверезому, напівп’яному, напівреальному, близькому до сонної мари стані, у який людину вводить пиття безустанку, протягом кількох днів і ночей. У відьмака миттєво впало серце. Скидалося, що важливі звістки про друїдів могли мати джерелом звичайний delirium tremens[17].
Утім, п’яний як чіп шукач відповідав на запитання притомно й змістовно. На закид Любистка, що не схожий він на шукача діамантів, дотепно відповів, що коли знайде хоча б один діамант — то буде схожим. Місце побуту друїдів над озером Мондуїрн він описав точно й конкретно, без зайвої мальовничості і роздутої міфоманської манери. Дозволив собі запитання, чого то співрозмовники шукають друїдів, а, зустрінутий презирливим мовчанням, застеріг, що входити до друїдських дібров — то певна смерть, бо ж друїди звикли пришельців хапати, саджати до ляльки, що зветься Вербною Бабою й палити живцем під акомпанемент молитов, співів і наговорів. Безпідставна плітка й дурнуватий забобон, виходило, мандрували разом із друїдами, чітко підлаштовуючись під їхній крок, і не залишаючись позаду навіть на півстайє.
Подальшу розмову перервала поява дев’яти озброєних гвізармами солдатів у чорній уніформі: носили вони на наплічниках знак сонця.
— Ви тута, — запитав, постукуючи себе по литці дубовою палицею, унтерофіцер, що командував солдатами, — відьмак, що зветься Ґеральтом?
— Так, — відповів після короткого роздуму Ґеральт. — Я тута.
— То забажайте тоді вдатися з нами.
— Звідки така впевненість, що забажаю? Чи я заарештований?
Солдат у мовчанні, що, здавалося, ніяк не могло скінчитися, дивився на нього, причому дивився якось дивно, без поваги. Не підлягало сумніву, що восьмиособовий ескорт дає йому право на таке глядіння.
— Ні, — відповів нарешті. — Ви не заарештовані. Не було наказу вас арештовувати. Якби наказ був, я б інакше вас розпитував, мосьпане. Цілком інакше.
Ґеральт досить демонстративно поправив пас меча.
— А я, — відповів прохолодно, — інакше б відповідав.
— Ну-ну, панове. — Любисток вирішив увійти між ними, наганяючи на обличчя щось, що, на його думку, було усмішкою вмілого дипломата. — Навіщо той тон? Ми ж люди поштиві, влади боятися не мусимо, ба, охоче владі допомагаємо. Якщо трапляється така оказія, треба розуміти. Але через те, пане військовий, і нам від влади дещо належить, вірно? Хоча б така малесенька довідка, як пояснення причин, через які вона бажає обмежити наші громадянські свободи.
— Нині війна, пане, — відповів солдат, аж ніяк не збитий з пантелику напором цієї промови. — А свободи, як із самої назви те випливає, — то справа миру. А причини пояснить вам пан префект. Я виконую накази й у диспути не входжу.
— Що правда, то правда, — визнав відьмак, підморгнувши злегка трубадуру. — Тоді ведіть до префектури, пане солдате. Ти, Любистку, повертайся до решти, розкажи, що сталося. Робіть, що треба. Вже Регіс знатиме, що саме.
* * *
— Що відьмак робить на Стоках? Чого він тут шукає?
Той, хто поставив запитання, був плечистим темноволосим чоловіком із обличчям, прикрашеним борознами шрамів і шкіряною латкою, що закривала ліве око. На темній вуличці образ цього циклопного обличчя міг видерти крик жаху з багатьох грудей. І як же воно було б неслушно, маючи на увазі, що було це обличчя пана Фулько Артевельде, префекта Рідбруна, сторожі закону й порядку найвищого рівня усіх навколишніх земель.
— Чого відьмак шукає на Стоках? — повторив сторожа закону й порядку найвищого рівня усіх навколишніх земель.
Ґеральт зітхнув, стенув плечима, вдаючи байдужість.
— Ви ж знаєте відповідь на ваше запитання, пане префекте. Про те, що я відьмак, ви могли довідатися виключно від бортників із Заріччя, які найняли мене для охорони їхньої колони. А будучи відьмаком, на Стоках я шукаю, за визначенням, можливості заробітку. Тож мандрую я у напрямку, який вкажуть мені ті, хто мене найме.
— Логічно, — кивнув Фулько Артевельде. — Принаймні на перший погляд. Із бортниками ви попрощалися два дні тому. Але маєте намір продовжувати марш на південь — і в дещо дивній компанії. Із якою метою?
Ґеральт не відводив очей, витримавши палаючий погляд єдиного ока префекта.
— Чи я заарештований?
— Ні. Поки що ні.
— Тоді мета й напрямок мого маршу — то моя приватна справа. Як мені здається.
— Утім, я би радив щирість і відвертість. От хоч би для того, щоб довести, що ви
