Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

Читаємо онлайн Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
Віндзор Імбра із загоном кнехтів барона Касадея. Значить, уже й нам час.

Бонгарт витягнув із кошелю флакончик, протер рукавом оніксову поверхню столу, висипав на нього маленьку гірку білого порошку. Притягнув Цірі за ланцюг на нашийнику.

— Знаєш, як оте вживати?

Цірі стисла зуби.

— Втягни носом. Або візьми на послинений палець і увітри у ясна.

— Ні!

Бонгарт навіть голову не повернув.

— Зробиш те сама, — сказав тихо, — або зроблю те я, але таким чином, аби всі присутні мали свою втіху. Слизова у тебе не тільки у носі чи роті, Щурице. У кількох інших забавних місцях — також. Покличу пахолків, накажу тебе роздягти, притримати — і використаю оті забавні місця.

Маркіза де Немент-Уйвар засміялася горлово, дивлячись, як Цірі тремтливою рукою тягнеться по наркотик.

— Забавні місця, — повторила й облизнулася. — Цікава ідея. Варто б якось спробувати! Агов, агов, дівчино, обережніше, не тринькай доброго фісштеху! Залиш трошки для мене!

* * *

Наркотик був набагато сильнішим за той, який куштувала вона зі Щурами. Через кілька секунд після вживання Цірі огорнула сліпуча ейфорія, контури навколо загострилися, світло й фарби вразили очі, запахи подразнювали ніс, звуки зробилися неймовірно голосними, а все навколо стало нереальним, летючим, наче сонне марення. Були сходи, були тапістри й гобелени, що смерділи важкою курявою, був хрипкий сміх маркізи де Немент-Уйвар. Було подвір’я, були швидкі краплі дощу на обличчі, шарпання за нашийник, який вона все ще мала на горлі. Величезний будинок із дерев’яною вежею і великим гидко-кічуватим малюнком на фронтоні. На малюнку були собаки, що кусали потвору — чи то дракона, чи то грифа, чи то виверну. Перед входом у будинок були люди. Один кричав і жестикулював.

— То мерзотно! Мерзотно й грішно, пане Хувенагелю, аби місце, що було колись храмом, використовувалося для такої безбожної, нелюдської і гидкої процедури! Звірі теж відчувають, пане Хувенагелю! Вони також мають свою гідність! То злочин, аби для збагачення цькувати їх одне на одне для втіхи натовпу!

— Заспокойтеся, святий муже! І не втручайтеся у моє приватне підприємство! А взагалі-то сьогодні тут не будуть цькувати звірів. Жодного звіра! Виключно людей!

— Тоді вибачаюся.

Усередині будинку було повно народу, який сидів на рядах лав, що утворювали амфітеатр. У центрі того була викопана у землі й оточена балюстрадою яма, кругле заглиблення радіусом десь футів тридцять, обшите товстезними колодами. Сморід і галас приголомшували. Цірі знову відчула шарпання за нашийник, хтось підхопив її під пахви, хтось штовхнув. Не зрозуміти коли, опинилася вона на дні обшитої колодами ями, на сильно притоптаному піску.

На арені.

Перший удар наркотику минув, тепер він тільки збуджував і вигострював відчуття. Цірі притиснула долоні до вух — натовп, що заповнював лавки амфітеатру, гудів, ревів, свистів, галас стояв невимовний. Вона побачила, що її правий зап’ясток і передпліччя тісно обплітає шкіряне наруків’я. Не пам’ятала моменту, коли це на ній застібнули.

Почула знайомий пропитий голос, побачила худу фісташкову маркізу, нільфгардського ротмістра, пастелевого бурмістра, Хувенагеля і Бонгарта, що займали ложу над ареною. Знову схопилася за вуха, бо хтось раптом гепнув у мідяний гонг.

— Гляньте, люди! Сьогодні на арені не вовк, не гоблін, не ендріага! Сьогодні на арені вбивча Фалька з банди Щурів! Заклади приймає каса біля входу! Не жалійте гроша, люди! Розваги не з’їси й не вип’єш, але якщо на неї поскупишся, то не отримаєш, а втратиш!

Натовп гарчав і плескав. Наркотик діяв. Цірі тряслася в ейфорії, погляд її і слух реєстрували все, будь-яку дрібницю. Вона чула регіт Хувенагеля, пропитий сміх маркізи, поважний голос бурмістра, холодний бас Бонгарта, верески жреця — охоронця звірів, писки жінок і плач дітей. Бачила вона темні патьоки крові на колодах, що огороджували арену, заґратовану смердючу діру в них. Блискучі від поту, по-скотинячи скривлені морди над балюстрадою.

Раптом — заворушення, високі голоси, прокльони. Озброєні люди, що розпихають натовп, але ось вони загрузли, увіткнулися у стіну озброєної протазанами стражі. Одного з тих людей вона вже бачила, пам’ятала засмагле обличчя і чорні вусики, що виглядали, наче риска, намальована вугіллям над верхньою губою, що раз у раз тремтіла у тику.

— Пане Віндзоре Імбра? — голос Хувенагеля. — З Ґесо? Сенешаль благородного барона Касадея? Вітаємо, вітаємо закордонних гостей. Займіть місця, видовище зараз почнеться. Але, прошу, не забудьте заплатити на вході!

— Я тут не для розваг, пане Хувенагелю! Я тут у справах служби! Бонгарт знає, про що я говорю!

— Справді? Лео! Ти знаєш, про що говорить пан сенешаль?

— Без насмішок! Нас тут п’ятнадцятеро! Ми по Фальку приїхали! Давайте нам її, бо буде погано!

— Не розумію твоєї екзальтації, Імбро, — насупив брови Хувенагель. — Але звертаю увагу: тут не Ґесо чи земля вашого барона, власного пана. Станете галасувати й буянити, то накажу вас звідси палицями погнати!

— Без образ, пане Хувенагелє, — здав назад Віндзор Імбра, — але закон за нами! Присутній тут Бонгарт пообіцяв Фальку пану барону Касадею. Слово дав. Нехай же від даного слова не відмовляється!

— Лео? — Хувенагель затряс щоками. — Ти знаєш, про що то він?

— Знаю і визнаю його рацію. — Бонгарт устав, недбало махнув рукою. — Не стану з вами сперечатися чи чинити протидії. Дівчина оно, усі її бачать. Кому треба, нехай бере.

Віндзор Імбра остовпів, губа в нього аж затряслася.

— Як так?

— Дівчина, — повторив Бонгарт, підморгуючи Хувенагелю, — для того, хто захоче її з арени забрати. Живою чи мертвою, то відповідно до смаку й бажання.

— Як так?

— Суча лапа, я потроху втрачаю миролюбність! — Бонгарт уміло вдав злість. — Ніц, тільки «як» та «як»! Проклятуща шарманка! Як? А як собі захочеш! Воля твоя, хоч би й м’ясо отрутою змочи та кинь їй, наче вовчиці. Але не знаю, чи вона зжере. Бо на дурну не скидається, вірно ж? Ні, Імбро. Хто дістати її хоче, мусить сам до неї піти. Туди, на арену. Хочеш Фальку? То бери її!

— Ти мені ту Фальку під носа сунеш, наче сомові жабу на гачку, — загарчав Віндзор Імбра. — Я тобі, Бонгарте, не довіряю. Носом чую, що у принаді тій сидить прихований якийсь гак залізний!

— Можу тільки привітати із носом, чутливим до заліза. — Бонгарт вийняв з-під лавки отриманий у Фано меч, витягнув його з піхов і кинув на арену, так уміло, що

Відгуки про книгу Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: