Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона - Аманді Хоуп
«Широким кроком Дракон прямує в мій бік. Хапає мене за комір, як цуценя і, піднявши так, що мені доводиться підтягтися навшпиньки ледве дотягуючись землі, питає: «Хто ти?» Від його питання холод сковує все тіло. Я намагаюся щось відповісти, але можу лише шалено дивитися в ці моторошні чорні провали очей, які мене все більше затягують».
Опритомніла я, від того, що Ванька тряс мене за плечі.
- Ваня ... - Видавила ледве чутно, побоюючись подивитися на те місце, де був підліток, і боячись побачити страшну картину розрубаного навпіл хлопчика.
Проковтнувши гірку слину, намагаючись взяти себе в руки, повільно перевела погляд. І від полегшення мало не впала з ніг.
Підліток все ще живий, принц стояв поруч і похмуро дивився на мене.
А я хотіла йому сказати, що не можна просто так вбивати дитину, що вона зовсім не схожа на воїна, і, судячи з одягу, простий сільський хлопець. Але після тих спогадів, що промайнули перед моїм поглядом, слова застрягли в горлі, і я не змогла вимовити ні звуку.
- Світлана, його не можна залишати живими, - спробував мені пояснити братик, тільки я нічого не хотіла чути. – Навіть якщо він не розвідник. Тільки ми його відпустимо, він одразу приведе сюди воїнів. Це питання життя та смерті, сестричка. Нашого життя!
«Я все розумію. Я в тверезому розумі та добрій пам'яті. На чужій землі, у чужому світі. І цього хлопчика бачу вперше. Але я не можу піти проти своєї природи».
«Його не можна вбивати!» - тверджу подумки, наче заклинання.
При цьому не зводячи погляду з його високості. Здається, якщо хоч на мить відвернуся, він тут же виконає свою чорну справу.
Хвилини тягнуться так довго, наче ціле життя, поки ми дивимось один одному в очі. Нарешті принц відвів погляд, ворухнувся і прибрав зброю від горла хлопця.
Підняв тремтячого підлітка і поставив на ноги, потім пильно довго дивився тому в очі. А коли відпустив, дитина, наче зомбі повільно побрела, здавалося, куди очі дивляться.
- Потрібно швидко перебиратися на той берег! – наказав принц. - Сплеск магії можуть відстежити.
Навіть не глянувши на нас із Ванькою, повернувся на місце стоянки і почав швидко збиратися. Ми попленталися слідом.
На мене спочатку нахлинуло таке небувале полегшення, а потім відчула дику втому. Насилу зібрала свій одяг, що виявила розкиданим на березі, ледве втиснулася в джинси та светр.
- Спустимося вниз за течією, там річка вже, - коротко кинув його високість і першим пішов уперед.
Здається, він просто лютує від того, що я завадила йому вбити підлітка.
Нехай сердиться скільки хоче, навіть не подумаю вибачатися.
- Ваня, - покликала я братика, коли ми відійшли на деяку відстань. - А що це він з тим хлопцем зробив?
- Магію застосував, - неохоче відповів той, теж сердито на мене зиркнувши.
"І цей туди ж. Треба ж, яка однодумність. Тільки мені начхати на їхні образи!"
– А що за магію? - допитувалася я, не звертаючи уваги на його настрій.
- Навіяв йому щось, - не вдаючись у подробиці, відповів Іван.
«Навіяв?! - на мить я навіть зупинилася. - Так ось яка магія у Дракона! Що, коли він і нам з Ванькою навіяв те, що йому потрібно, і ми, як два сліпі барани плетемося на заклання? Може, не дарма мені ті сни сняться? У спогадах він точно мене хотів убити!»
Ці питання не можна було залишати відкритими. Треба у братика випитати все нишком від принца. Погано, що той може копатись у мене в голові.
Хоча… Адже він не завжди чує мої думки. Точно не завжди, інакше давно знав би, що я явно йому не довіряю. Тут теж треба розібратися, як він їх зчитує. Можливо, є спосіб, як цього уникнути чи обдурити, давши йому почути лише те, що мені потрібне.
Ішли ми досить швидко, втома позначалася все сильніше. Як у такому стані ще й річку перепливати? У мене й так уже ноги запліталися.
Чоловіки звичайно вправі мене звинуватити, сама винна, що нам доводиться тікати, але краще так, ніж убили б дитину. Я потерплю, бувало, дві зміни на роботі бігала і нічого.
Нарешті ми дійшли того місця, де річка робила різкий поворот і ставала набагато вужчою. Тільки мене це мало надихнуло.
Принц якийсь час напружено вдивлявся у протилежний берег. З його похмурого обличчя було зрозуміло, що він все ще незадоволений.
– Що? – спитав у нього Ванька, стривожено озираючись на всі боки.
- Не подобається мені ця тиша, - відповів той. — Найкраще б нам переправлятися вночі. Нині ми будемо видні, як на долоні.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно