Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото

Ольга зовсім було вирішила повернутися в будинок і не виходити більше (до того ж, холод уже проникав під куртку), але думка про можливі зловтішні смішки за спиною змусила її зупинитися. Не вистачало ще від стежок образи терпіти!

— Дуже холодно! — голосно сказала вона й повернулася до доріжки спиною. — Зараз піду погріюся!

Краєм ока Ольга бачила, як неспішно повзла на своє місце втікачка, і ще разок навмисне повторила фразу про холод. Почувши шурхіт за два кроки від себе, дівчина миттєво обернулася й стрибнула.

Доріжка посіпалася ліворуч-праворуч, але не наважилася скинути із себе людину, яка впевнено стоїть на ногах. Ольга засміялася. Образа в неї минула, дівчина навіть сіла навпочіпки й погладила долонею мерзлу землю:

— Ну чого ти, дурненька, я тобі нічого не зроблю!

Доріжка затихла. Ольга встала й зацікавлено подивилася на ліс. Їй здалося, що дерева стоять рідше, і вона зробила малесенький крок у їхній бік, намагаючись зрозуміти причину цього дивного явища…

Ліс зник. Ольга опинилася на вершині пагорба, що плавно спускався до моря. Повітря, напоєне ні з чим не зрівнянним ароматом, у якому змішалися запахи водоростей, риби, мокрого дерева, квітучого різнотрав’я, сп’янило Ольгу, у неї навіть голова запаморочилася. Занадто великий був контраст між глибокою осінню й спекотним літом, занадто приваблювала прогріта сонцем вода…

Ольга зірвалася на біг… Ні, не на біг, на політ! Вона спланерувала, як чайка, і зависла над синьо-зеленою громадою води, яка неквапливо гралася хвилями. Хвилі, літо… Вабила прогріта сонцем вода…

Кілька хвилин дивилася дівчина ошалілими від радості очима на простір, у якому почувала себе повноправною часткою, і невідоме до того відчуття волі краплями просочувалося до неї в душу.

І раптом з’явилася думка: «Якщо з ущелини міської вулиці піднятися по балконам, як щаблям, і ступити в небо, чи буде така безкрайність?»

Але відразу згадався смолоскип над трубою хімічного заводу й чорний шлейф диму, який намагаються облітати птахи.

Цей спогад щось порушив у хиткій рівновазі людини над хвилями, Ольга зірвалася у воду, піднявши хмару бризок і налякавши чайку, яка дрейфувала неподалік. Чайка змахнула крилами й злетіла, а от Ольга пішла під воду з головою, неабияк наковталася, забила в паніці руками. Але десь продовжувало ворушитися відчуття радісного подиву…

— Руку давай! — гаркнув хтось над головою.

Легко сказати, коли обома руками молотиш воду, — спробуй вибрати менш потрібну… Перш ніж Ольга вирішила це питання, її вже схопили за комір і витягли в човен.

— Про що думала твоя бабця?! — закричав доглядач, поки Ольга захлиналася кашлем і випльовувала морську воду. — Чому вона не навчила тебе добре плавати?

Мокрий комбінезон огидно обліпив тіло, у чоботах булькало, вода з капюшона стікала по спині, блискавка на куртці не хотіла розстібатися.

Усе ще не припиняючи бурчати, доглядач витяг звідкись плед, під яким Ольга відразу відчула себе затишніше: він грів так, що від одягу пішла пара.

— Нав’язали дитячий садок на мою голову! — голосив старий, витягаючи човен на берег. — Допоможи, чого стоїш?!

Остання фраза була звернута до Олега, який безглуздо переминався з ноги на ногу, витріщившися на Ольгу, як на морську царівну. Вона відразу вискочила з човна, але плед не скинула, бо трава на схилі встигла пожухнути, і вітер дув уже явно не літній.

— Не смій від мене відходити! — велів доглядач. — Виштовхнемо цього заблудлого в його сектор, а потім будеш знайомитися з… ландшафтом.

Старий почаклував трохи в човні й спорудив з нього цілком пристойний автомобіль, хоча й без даху. Однак на мотори чаклунство, схоже, не діяло, бо машина не завелася.

— Дозволите?

Олег відсторонив старого, заліз під капот, брязкаючи своїм скафандром об метал, запустив пальці у внутрішність автомобіля…

Коли він нарешті випрямився, виявилося, що старий раптом втратив інтерес до моторів, бо Ольга задивилася на хмару, яка повзла через пагорб, а задивившись, відокремилась від землі й стала підніматися назустріч сизій громаді усе вище й вище. Олег зойкнув, але доглядач квапливо затис йому рота:

— Мовчи, дурню, зірветься!

Від хмари повіяло холодом, Ольга поправила плед і раптом виявила, що машина й люди опинилися далеко внизу. Цей факт трохи збентежив її, вона поспішила опуститися туди, де двоє по черзі крутили ручку автомобіля, який здригався.

— Ще раз злетиш — висічу, — пообіцяв доглядач, коли мотор все-таки запрацював.

Ольга закопилила губи й полізла на заднє сидіння, надаючи чоловікам можливість улаштовуватися на передньому. Одяг майже висох, але від пледа йшло таке затишне тепло, що Ольга закуталася щільніше, уявивши собі сани, хутра й передзвін.

Натужно завиваючи, автомобіль видрався на пагорб, звідки потім благополучно з’їхав на шосе, яке чомусь опинилося на місці Притулку. Уздовж дороги тяглися стовпи високовольтної лінії, пофарбовані в зелений колір, за стовпами темнів ліс.

— У якому місці ти провалився до нас? — запитав старий в Олега.

Той почервонів і признався, що не пам’ятає.