В тіні янгола смерті - Тарас Завітайло
— Моя друга шабля теж, а цю чіпати не хочу. Бачиш знаки?
— Що це?
— Екзорцизм.
— Ясно, — непевно сказав водяник, і Андрій зрозумів, що йому далеко не ясно, що це таке.
Андрій провів рукою по клинку і заховав шаблю до піхов.
— То тобі ці знаки нічого не говорять?
Водяник байдуже знизав плечима:
— Анічогісінько! А що?
Андрій знову дістав шаблю.
— Загадав мені дід Семен загадку, а я тепер собі голову ламаю…
Козак задумливо глянув на шаблю і згадав той вечір, коли дід Семен подарував йому її.
— …Якби не ти, синку, згас би вогонь у кузні, і не закінчив би я клинок кувати, а ми ж двісті років цей вогонь підтримували. Не простий же він, з Єрусалима самого принесений…
Клинок лежав у горні. Дід Семен викарбував на ньому напис, зразок якого передавався з покоління в покоління. Тепер, за словами діда, залишався останній удар молотом, і клинок готовий. Нетвердою рукою старий коваль дістав клинок з горна і поклав на ковадло.
— Ану, синку, подай мені отой молот.
Андрій подав дідові великий молот, і мозолиста рука міцно обійняла руків’я. Молот здійнявся вгору. Рука дрібно тремтіла, але враз на якусь мить тремтіння припинилося, і молот упав на клинок точним і розрахованим ударом. Дзень! Потім дід хутко опустив клинок у бочку з водою. Клинок засичав, а дід знесилено опустився на лавку.
— Ну от і все… — По зморшкуватому обличчю старого стікали краплі поту. — Рукоять зробиш сам.
Андрій здивовано звів брови.
— А як же ви?
Дід стомлено посміхнувся, показавши один-єдиний зуб.
— Все, Андрійку, я свою справу зробив. Тепер і помирати можна… Шаблю в церкві освяти… — Голос діда усе слабшав і слабшав, а сам він став поволі хилитися долу, видать, останній удар геть позбавив його сил. — А знаки ці особливі, синку… — Дід сперся ліктем на лаву, Андрій устиг підхопити його під руку. — Ек-зор-цизм… — І, сказавши це, ледь чутно схлипнув і змовк…
— Сивий! Агов! — вигуком вивів з заціпеніння водяник козака, і той спритним рухом повернув шаблю у піхви.
— Але є щось у ній, — повів далі задумливо козак. — І я це дізнаюся.
Тим часом весь Уманський курінь уже зібрався на майдані. Хто возився коло човнів, хто готував мотузки, якими мали витягати чайки на берег.
— Готові? — крикнув Бородавка.
— Готові, батьку, — відповіли козаки.
— Ну, з Богом, братці!
Козаки позаплигували в дуби і стали підніматися вгору за течією до своїх схованок.
Сонячні промені ще не торкнулися плавнів Великого Дугу, і туман кругом клубився над водою, густий і свіжий, як молоко. Над плавнями вже чулися поодинокі голоси птахів, але першими «ранніми птахами» тут були козаки. Поки що тягучу ранкову тишу порушував лише розмірений плескіт козацьких весел та оті поодинокі пташині зойки, але козаки знали: тільки-но сонячні промені ковзнуть по очеретах та верболозах, і ця тиша вибухне мільйонами голосів пернатих мешканців Великого Лугу.
— Як тихо! Як добре! — захоплено сказав Колій.
— Стривай ще! «Тихо»… — сказав Никодим. — Вітер буде неминуче, ось побачиш! Сонце вчора червоне було, що твої шаровари!
Раптом щось вдарилося об човен. Один з козаків нахилився до води. Крізь туман на нього дивилися вирячені побілілі очі якоїсь дохлої потвори.
— Тьху ти! Погань болотяна! — сплюнув козак, перехрестився і відіпхнув труп веслом подалі від човна.
— Ну що, Никодиме? — лукаво підморгнув Колій водяникові.
Никодим глянув на Андрія і буркнув:
— Та незабаром уже будемо на місці.
І ось дуби пристали до піщаної коси, берег якої був порослий густими верболозами. Козаки повистрибували на берег.
— І скільки там чайок? — не йнялося Колію.
— Не рахував, — відповів Никодим. Він роздягнувся і став накручувати мотузку на лікоть. — Але штук тридцять буде.
— Точно! — здивовано вигукнув Іван.
— Ще мотузок! — крикнув водяник.
— Так ти хоч цю, кацапе, прив’яжи! — розсміявся один з козаків.
Никодим з-під лоба глянув на Бородавку.
— Дайте йому ще мотузок, — наказав курінний і, підійшовши до водяника, прошептав: — Дивись, не перегни палицю.
Никодим кивнув і стрибнув у воду, тільки бульбашки пішли. Ще з десяток козаків скинули одяг і, озброївшись мотузками, теж пірнули.
