Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Голос панотця був глибоким і мелодійним, а рукостискання — теплим. І Оскару він одразу ж сподобався.

— Я почуваюся чудово, дуже дякую, — сказав він.

— З вашою рукою все гаразд?

— Так, — Оскар із подивом глянув на священика. Майже не болить.

— Ви загнали туди шматок скла, — пояснив панотець. — Почалося зараження, яке спричинило до чогось на кшталт правцю. Ми видалили осколок і очистили рану. Скоро все загоїться, а за кілька тижнів і взагалі забудете про це. Ви вже снідали? Ні? — Священик усміхнувся. — Тоді дозвольте запропонувати вам скромну трапезу — стиглі плоди, хліб і яйця, напої. — Він широким жестом запросив гостей до столу у вітальні, на якому вже стояло все, що тільки знайшлося в коморах місіонерів.

Оскар із вдячністю усміхнувся. Схоже, панотець належить до тих людей, які одразу ж викликають довіру до себе. І ледве вони зайшли до вітальні, юнак схопив тарілку і поклав на неї цілу купу підсмаженого хліба та яєчні з шинкою.

Священик засміявся.

— Смачного, друзі мої! Прошу вас, сідайте до столу й пригощайтеся всім, що Бог дає, а я поки що вип’ю чашку чаю.

Поки всі віддавали належне чудовому сніданку, у вітальні панувала тиша. Чути було тільки брязкіт ножів і виделок. Оскар наминав за обидві щоки й уперше за кілька днів почувався задоволеним.

— Надзвичайно, — бурмотів він, накладаючи собі чергову порцію. — Просто чудово!..

— Ми самі випікаємо хліб, робимо сир і масло, варимо варення й пиво, засолюємо м’ясо. Все, що ви бачите на столі, — результати праці наших ченців.

Гумбольдт промокнув куточки рота серветкою.

— Цікаво, а чому ви вирішили заснувати свою місію в таких відлюдних місцях? Мабуть, утримувати її тут надзвичайно дорого?

— Ніколи не знаєш, на що й коли Господь нас сподобить, — панотець налив гостям у чашки духмяного чаю з цілющими травами. — Мій батько мав невелику садибу в Бамако, я виріс у цих краях. Історія моєї родини міцно пов’язана з Африкою, тож рішення заснувати тут місію було для мене цілком природним. — Він зробив ковток і вів далі. — Найважчими для нас були перші роки. Ми жили й працювали за дуже жорстких умов. Копали колодязі, налагоджували зрошення ланів, саджали дерева, зводили будинки. Все це потребувало не лише титанічних зусиль, але також знань і досвіду, а головне — людей, які ладні були б присвятити цьому своє життя. Перше наше поселення складалося з двох бараків і крихітної церквиці. Ми живилися лиш тим, що приносили нам у дар туземці. Годі й казати, якими вбогими були ці дари, оскільки й самі тутешні мешканці весь час голодують. Проте ми не здавалися. І з часом наші лани почали давати щедрі врожаї, поголів’я худоби й птиці потроху збільшувалося, й ми, нарешті, змогли повернути людям те, що вони приносили нам колись від щирого серця. Ніби сам Господь благословив нас на ці добрі вчинки й захистив від усіх негараздів і примх природи.

— Але чому саме тут? — запитав Гумбольдт. — Хіба немає інших місць, де вижити набагато легше?

— Звісно, що є. Але ми мали поважні причини для того, щоб заснувати місію саме тут. І найголовніша з них — догони.

Оскар із цікавістю прислухався до слів священика.

— Я поставив собі на меті привести цей таємничий народ до Бога, хоча це було майже неймовірно, — на губах панотця з’явилася сумовита усмішка. — Мені здавалося, що коли вже я з цим упораюся, то зможу досягнути будь-чого. Проте мої мрії виявилися оманливими.

— Чому?

— Племена, що мешкають на рівнині, охоче дослухаються до слова Божого, проте догони неухильно дотримуються лише власних традицій і вірувань. Дійшло до того, що їхні старійшини заборонили своїм підданим спілкуватися з нами. — Він знизав плечима. — І це незважаючи на те, що раніше ми з ними жваво торгували. Вони приносили нам глиняний посуд, різьблені дерев’яні прикраси, вироби місцевих ковалів, а ми розплачувалися за це козами, хлібом і пивом. Балюстраду біля входу до цього будинку зроблено догонськими різьбярами.

— Я одразу звернув на неї увагу, — промовив Оскар. — Напрочуд гарна!

— Так, але нині придбати щось таке вже абсолютно неможливо. Після заборони наші стосунки перервалися. Проте я не скаржуся. Початок було покладено: ми завоювали їхню довіру. Тож, сподіваюся, навернення догонів до нашої віри і сприйняття ними слова Божого — це лише питання часу. Можливо, колись ми й порозуміємося з цими людьми, — усміхнувся священик.

— Принаймні, вам удалося створити тут справжній оазис, — сказав Оскар. — Тут усе таке чисте й доглянуте, ніби збудоване лише вчора. Навіть будинки виглядають, як нові.

— Ви, добродію, дуже спостережливі.

Чоловік знову усміхнувся.

— За останні півроку ми все відремонтували — пофарбували, полагодили дахи, впорядкували садки. Роботи було завершено лише кілька тижнів тому. Нібито навмисне до вашого прибуття, — в очах панотця засяяли теплі вогники.

— Оце так збіг! — здивувалася Шарлотта.

— О, це більше, ніж збіг, — заперечив священик. — Тут я вбачаю руку провидіння. Господь послав мені знак.

Гумбольдт відкашлявся.

— Я не зовсім розумію…

— Це досить незвичайна історія, — панотець підвівся з-за столу й підійшов до вікна. — Якось надвечір, приблизно з півроку тому, я працював у саду, й мені було видіння. Спочатку я побачив щось схоже на спалах блискавки. Потім небо сповнилося трубних звуків, а земля задвигтіла. Цієї миті я внутрішнім поглядом уздрів нову місію, набагато прекраснішу, ніж ця. Я бачив, як до неї приходило багато людей, які дослухалися до слова Божого. І кожний, на кого я накладав правицю, ставав служником Господнім. Ніби я отримав величезну, надлюдську силу, даровану небом. — Він знову обернувся до гостей. — Того дня я ніби заново народився…